Вітри руїн
Висловлюємо щиру подяку магазонові туристичного спорядження «Команчeро» за їх чудове спорядження.
До горизонтів – лиш вода. Тьмяна неосяжна гладь перебувала у вельми врівноваженому стані, допоки не гвинти нашої „Каледонії”. Тепер же схвильоване нахабним втручанням, це і справді темне, не сказати „Чорне”, море на мить закипає у кільватері мінливим обуренням своїх пінних фракталів. Проте ненадовго. Адже воно знає, що портом призначення невеличкого порому, який ще вчора покинув Стамбул, є зовсім не Одеса, про що помилково свідчать наші квитки. От і завершується чергове життя. Життя, сповнене пригод та небезпек, пошуків та знахідок, людських щирості та щедрості, життя, прожите в гармонії та любові. Життя, із певністю, не прожите намарне.
Рівно місяць тому, разом, тоді ще – з симпатичною та милою супутницею, а тепер – із найближчою й коханою людиною, покинули ми засніжені стіни рідного Львова. На тлі сірої та задушливої, розведеної заздрощами і злістю львівської буденності нам пощастило не забути стародавні міфи про відвагу й гідність, шляхетність та вірність. Ми вирушили на пошуки руїн цих людських якостей через Великий Кавказький хребет – повз руїни малих і великих, проте славних народів. І те, що знайшли, як завжди, перевершило усі сподівання.
Чому я смію одномісячну мандрівку називати життям? Тому що, скажімо, за четверть сторіччя, яке прожили у Львові, не трапилось і маленької частинки того, що трапилося з нами за один лише місяць.
