Першотравневий вітер
То був справжній бій за столицю імперії між легіонерами та племенами варварів. Геометрично стрункі ряди поліції, озброєні короткими, немов романські мечі, дубинками, споряджені бронежилетами, щитами та шоломами, надто вже нагадували фаланги військ імперії. Однієї центурії зазвичай вистачало, щоб оточити квартал міста. Також була присутня кіннота, яка чомусь так і не була задіяна у цій битві. Неорганізовані пращники варварів розпочинали атаку – хмари пляшок у небі, деякі із запальною сумішшю всередині, опадали смертоносним дощем на голови легіонерів. Розбиті вітрини, високі червоні знамена, розтоптані відеокамери, викривлені ненавистю чи то страхом обличчя, маски, шоломи, руки... тиск натовпу зростав. Легіонери підпускали до себе не ближче, аніж на відстань дії своїх дубинок. Таким було перше травня дві тисячі другого року в Лондоні.
Але повернемось до початку того дня. Після мітингу на Трафальгарській площі антимонопольно і антикапіталістично налаштовані вісімсот тисяч чоловік пішли, як це бува звичайно у цей день року, громити „МакДональдси”, пам’ятники та все інше, що трапиться на шляху. Власне, здавалося, що ідейний компонент натовпу становив меншість – більше було усілякої стихійної молоді типу панків, анархістів тощо.
Близько шостої вечора я завершив свою роботу і, захопивши фотоапарат, попрямував у зону справжнісіньких бойових дій. Протягом свого кур’єрського робочого дня, вештаючись Лондоном на мотоциклі, я мав можливість спостерігати більшість із тих подій, що передували самому боєві за місто. Ще зранку вулиці заполонили нескінченні ряди поліцейських мікроавтобусів. До речі, за браком власних транспортних засобів, як для такої масштабної війни, поліція кожного року змушена винаймати частину з них. У визначених місцях локалізувались гнізда-штаби сил порядку. Над містом постійно висіло три їх вертольоти-розвідники. Вітрини і пам’ятники ретельно оббивали листами фанери. Вулиці розцвіли незліченним цвітом салатових поліцейських курток.
Не менше вражали і соціалістичні точки збору – місця, де згодом почав зароджуватися натовп. Починаючи з другої половини дня, від цих джерел в усі боки розтікались бурні людські потоки. Немов дамби, русла вулиць їм перегороджували стрункі ряди поліцейських мотоциклів. Там, де слід було потиснути в той час ще безсилий натовп, броньовані поліцейські мікроавтобуси формували щільну „черепаху”. Загалом тактика легіонерів була наступною: перегородити шлях розгніваним людським масам, роз’єднати і оточити. Ваш покірний слуга намагався потрапити у найбільш гарячі точки і мав успіх у цих починаннях.
Три ряди поліцейських перегородили вулицю в Сохо, вулицю, якою текла бурхлива розгнівана жива ріка. Час, здавалось, зупинився. Тиск з обох боків посилювався разом з емоційним напруженням усіх учасників цього театру абсурду. Різкі викрики, екзальтовані обличчя. Натовп приймав форму хвилі, що от-от мала обрушитися на фалангу легіонерів. Частішали удари поліцейських дубинок. Небо заполонила неймовірна кількість пляшок. Я спостерігав, як у цьому хаосі якийсь „герой”, що сам заховався у ніші будинку, немов змахнув крилом метелика, крикнув „дави” – і людська хвиля почала навалюватись на ряди поліцейських. Далі – все, як у кіно – секунди стали хвилинами. Я зі своїм фотоапаратом в той момент якраз опинився у метрі простору між двома ворожими масами живого і злого м’яса. Побачив, як офіцер віддав команду „кидок”. Усі легіонери як один підняли дубинки – хвиля на мить застигла, але задні продовжували тиснути. Я пробував забратися звідти – натовп перетворився на суцільний моноліт. Всі ці події розвивалися протягом однієї-двох секунд. Поліція вмить, мов пси, що зірвалися з ланцюга, почала стрімко просуватися вперед. Немов лопасті колісного пароплава, безжалісно працювали дубинки. Людська хвиля, зіткнувшись із такою перешкодою, раптом зійшла до самої землі і стрімко відкотилась назад. Моноліт знову перетворився на воду в той час, як ніхто не спромігся просочитись крізь ряди римлян. Поліція вмить опинилась метрів на десять далі – це був так званий “flash-drop” (блискавичний кидок).
Мені пощастило, хоч я і стояв ближче від інших, жодна дубинка не опустилася на мої плечі. Кожен поліцейський бив з частотою декілька ударів за секунду, а сам наступ тривав кілька секунд. Жоден із присутніх там не діяв раціонально. Усі – і римляни, і варвари – в ті секунди перетворились на створінь, що керуються лише інстинктами. Я бачив, як один поліцейський вибився з фаланги, потрапивши в щільне оточення натовпу. Ті ж, хто опинився поруч з ним, сильно постраждали. Мабуть, це у крові кожного – людей там більше не було, замість них були лише підвладні інстинктам виживання звірі.
