terapia rodzin

Це все трапилось через те, що мені не відкрили транзитну візу у французькому посольстві. Я покидав Англію і, на жаль, мав взяти квиток на літак до Варшави. Отож, до Варшави летів, а далі... більш безглуздої мандрівки автостопом у мене ще не було.

Першою помилкою була моя лінь. Справа в тім, що ще в студентські роки спромігся зробити пару екваторів. Стопщики вимірюють свій досвід „екваторами” – кількістю проїханих 40000 кілометрів. Але з тих пір порядно розлінився, і коли на виході з аеропорту побачив автобус із написом „Люблін”, одразу ж застрибнув у нього. Цей стрибок, приніс мені чимало клопотів.

До Любліна ми прибували півп’ятої, після чого залишалось всього дві з половиною години до темна. Я подумав, що, імовірніше за все, усі варшавські автобуси на Львів, а їх було аж три ввечері, йдуть саме через Люблін (Блін!), і це у будь-якому випадку підстраховує. Я помилявся, більше того, коли прибув до Любліна, то вже ні автобусів, ні поїздів на Львів не було. Якби перетнув Варшаву на громадському транспорті, то максимум через години півтори опинився б на львівській трасі. Це давало чотири з половиною години світлового часу. Більш ніж упевнений, що цього було достатньо, аби опинитись далеко за Любліном, якщо не на під’їзді до Львова. Отож:

1. Важливо пам’ятати, що при досягненні стратегічних цілей мандрівки не слід користуватися такими повільними засобами, як запорожці, москвичі, верблюди, КАМАЗи і часом автобуси, тоді як для тактичних маневрів, наприклад, зміна місця стопу, придатні майже всі транспортні і не зовсім засоби.

По-друге, якимось неймовірним чином сам ЛюБлін! у мене зайняв якраз ті дві з половиною світлових години, що мав у запасі. Стандартною тактикою у подібних невеличких містечках є перехід крізь місто у напрямку потрібної траси. Моя натренована останніми роками лінь штовхнула шукати якийсь громадський транспорт. Єдиним джерелом інформації тут міг бути місцевий люд. Після декількох конфузів із номером та місцем зупинки потрібного мені автобуса, я зрозумів, що жителі Любліна і його громадський транспорт, принаймні двадцять третій маршрут, нічого спільного між собою не мають. Нарешті, послухавши пораду якоїсь бабусі, сів у потрібний автобус, але у хибному керунку. Зійшов на наступній зупинці і прочекав добрих три чверті години на зворотній автобус. Це все виглядало нонсенсом на фоні браку дорогоцінних хвилин світлового дня, і єдине, що трохи втішало, було знайомство з гарним містом. Із усього випливало, що:

2. Вартує якомога більше розпитувати туземців і довіряти лише повторюваній інформації, особливо, якщо справа стосується орієнтування у незнайомому місті.

Перспектива автостопу в цю пору року вночі не тішила. Сонечко тільки сідало, а температура повітря вже опустилась до нуля. Я одягнув на себе весь теплий одяг, що мав, та цього було недостатньо. Десятиградусні, майже літні, лондонські ночі вселили в мене хибне уявлення про материкову погоду у цю пору. З тугою згадував про теплі речі, які машиною передав до Львова. Тоді було подумав, що:

3. Слід адекватно оцінювати локальні погодні умови і відповідно підбирати одяг.

Але ще безглуздішим було те, що мав у цьому місті декількох друзів, які би з радістю прийняли переночувати. Єдиною проблемою було те, що ні при собі, ні в зоні дії мобілки не мав жодних їх координат.

Я впевнено йшов прямо у пастку морозної ночі з мізерною вірою в успіх. Був ще один автобус до Рави-Руської – районного центру на території України, але там мої шанси у першій ночі були б набагато меншими, ніж на кордоні. Я вийшов на стартову позицію за містом і, з сумом споглядаючи на захід сонця і на палаюче в проміннях місто – дві мої останні надії на тепло, замислився над тим, що:

4. Не слід нехтувати адресами знайомих в тих містах, через які ви збираєтесь подорожувати.

Колись я вже мав досвід автостопу цією трасою. То було так само вночі і навіть на місяць раніше – пам’ятаю, падав теплий сніг. Тоді все йшло дуже добре. Швидкість була відмінною, я не губив надії і мав постійне везіння, здавалось, у найнесприятливіших ситуаціях. Цього ж разу від’їхав від міста кілометрів на шістдесят, але потім одразу застряг. Опинився на безлюдній автозаправці, але з цілодобовим кафе при ній. Останнє означало, що принаймні деколи сюди заїжджатимуть транзитники. Єдиним позитивним вчинком було те, що, хоч і не передбачав нічного стопу, та все ж захопив флуоресцентний жилет, а також завжди мав при собі кілька світлодіодів – це достатнє спорядження для нічних подорожей. Водії можуть бачити вас у темряві, і що не менш важливо, такий спортивний вигляд разом з рюкзаком вказує, що ви є власне стопщиком, а не, скажімо, рекетиром або кілером. Тому:

5. Не слід стопити вночі без спеціального спорядження.

Декілька водіїв зупинились – усі локальні. Кількох спитав на станції, але жоден з тих, хто їхав в Україну, або не міг, або не хотів мене взяти. Десь через годину таких безперспективних дій, остаточно замерзнувши, я пішов за чашкою чаю в кафе. Розговорився з жінкою-барменом, розповів їй про свою подорож, на всяк випадок спитав, чи приймуть мене, якщо застрягну тут остаточно, взнав, де є найближчі готелі. Підійшов ще один дядько – працівник кафе – запропонував не йти на трасу, а просто чекати тих, хто зупиниться на станції. То були приємні люди, що зрештою завжди бува на дорогах і далеко не завжди в містах. Чим більше місто, тим більш відчужені та холодні його жителі.

За якийсь час під’їхали погоничі стада автобусів. На Україну взяти відмовились, а от до кордону, сказали, без проблем. Поки вони сиділи в кафе, я мав розмову з одним водієм фури, який попередив, що на кордоні може бути десятикілометрова черга вантажівок. Ну, і звісно, автобуси, які мене взяли, стали в цю чергу. Перспектива двогодинної прогулянки о першій ночі вздовж нескінченної стіни сплячих фур далеко не радувала. Хоча таким чином я нарешті відігрівся.

По дорозі дізнався, що КПП, до якого прямую, не пропускає пішоходів, і це додало ще трохи фрустрації до мого загального стану. Адже:

6. Не слід переходити пішки кордони, зачинені для пішоходів, оскільки можливість застопити когось безпосередньо перед кордоном часто може бути обмеженою – завжди краще стопити радісних водіїв, які перетнули кордон.

Я не зовсім усвідомлював, де знаходжуся. Наскільки пам’ятаю, п’ять років тому весь трафік із Варшави до Львова йшов через Люблін і Раву-Руську. Але виглядало на те, що з тих пір ситуація змінилась – водії запитували, до якого саме переходу через кордон прямую? Казав, що до будь-якого. Дещо насторожувала відсутність машин з номерами львівської області та перевага волинських і київських номерів.

Мені повезло взяти один із перших у черзі автомобілів – мікроавтобус, що прямував до Луцька. Стоп! Куди? Водій заходився від реготу, коли взнав куди я прямую . Отже, пам’ятайте:

7. Не слід стопити без мапи.

Втішений тим фактом, що усе ж таки потрапив до неньки, а не до батьки Лукашенка (а мало бракувало!), я завзято взявся розповідати водієві про англійські пригоди, таким чином намагаючись оберегти наші душі від небезпечних замахів сонливості. Той дядько повертався з Німеччини, отож ми перебували приблизно в однаковому стані. Десь перед самим Луцьком утома була такою, що мова, якою ми спілкувалися, почала нагадувати, мабуть, древнєнеандертальську. Принаймні я розумів відсотків десять з того, що казав водій, і то завдяки лише емоційній насиченості деяких звуків.

О четвертій ночі все ж таки живим зійшов на окраїні Луцька при дорозі на Львів. Морозець, мушу зазначити, був мерзотний. Усе було зачинене, ознак життя – як на Марсі. Тоді водій повернувся і сказав, що можу зупинитись у нього, доки не почнуть ходити автобуси. Ще обігнали і зупинили одиноку вантажівку, але та, на жаль, не їхала до Львова. Так що до сьомої ранку я собі щасливо хропів у комфорті й теплі, після чого вирішив узяти маршрутку і вже через три години опинився у рідному Львові.