terapia rodzin

УДК: 159.9:343.91

І.В. Маркін,

Агресивність, як причина

«некорисливих» насильницьких злочинів.

Нерідко «некорисливе» насилля не є напряму пов’язаним із патологічними рисами особистості, психічними захворюваннями, або ж з якими-небудь органічними ураженнями головного мозку. Саме ця обставина переводить предмет дослідження із площини патопсихології та психіатрії у область вивчення юридичної психології.

Ключові слова: «некорисливі» насильницькі злочини, агресія, агресивність, спонтанна агресивність, причини, динаміка, інстинктивна поведінка, психопатія.

Игорь Маркин. Агрессивность, как причина “бескорыстных” насильственных преступлений.

Нередко “бескорыстное” насилие не связано напрямую с патологическими чертами личности, психическим заболеваниями или какими-либо органическими повреждениями головного мозга. Именно это обстоятельство «переводит» предмет исследования из области психиатрии и патопсихологии в область изучения юридической психологии.

Ключевые слова: бескорыстные насильственные действия, агрессия, агрессивность, спонтанная агрессивность, причины, динамика, инстинктивное поведение, психопатия.

Igor Markin. Aggressiveness: the reason for unmotivated violence.

Quite often unmotivated violence is not straight related to the pathological features of personality, mental illnesses, or some organic damages of the brain. That is why this article refers not only to the fields of pato-psychology and psychiatry, but also to the social sciences, such as criminal psychology.

Key words: unmotivated violence, aggression, aggressiveness, spontaneous aggressiveness, instinctive behaviour, psychopathyia.

 

Постановка проблеми. За статистичними даними МВС України на сьогоднішній день продовжує збільшуватися питома вага насильницьких, агресивних злочинів. Враховуючи розповсюдженість проявів агресивної поведінки та значну соціальну небезпеку цього явища, проблема розкриття причин насильницьких злочинів набуває все більшого теоретичного і практичного значення для юридичної й пенітенціарної психології. В науковій літературі, як правило, вживається поняття «насильницька злочинність», без розмежування її на корисливо-насильницьку і некорисливо-насильницьку. Проте дотепер існує нечіткість у встановленні точного кола насильницьких злочинів.

Нерозв’язана частина проблеми. Проблема агресивної поведінки осіб, схильних до «некорисливих» насильницьких дій залишається недостатньо розробленою. У вихідному понятті насильства існують певні неясності. Достатньо розгорнутого визначення групи некорисливих насильницьких злочинів на сьогодні не існує. Ця категорія злочинів характеризується, у порівнянні з іншими кримінальними злочинами, певною внутрішньою єдністю, а об’єднуючим фактором на нашу думку тут виступає агресивність, як риса особистості злочинця.

Аналіз стану дослідження проблеми. Агресивна поведінка завжди привертала до себе увагу науковців багатьох галузей, зокрема практиків і теоретиків правоохоронної діяльності. Вагомий внесок у дослідження психології кримінальної агресивної поведінки та агресії засуджених належить А.Г. Амбрумовій, Ю.М. Антоняну, О.М. Бандурці, О.В. Беці, В.М. Волкову, В.О. Глушкову, В.В. Гульдану, А.Ф. Зелінському, М.В. Костицькому, В.С. Медведєву, В.Г. Самовічеву, О.П. Севєрову, В.М. Синьову, С.А. Тарарухіну, Г.Ф. Хохрякову, І.В. Шмарову.

При написанні даної статті були використані як праці таких «класичних» дослідників агресії як Р. Бэрона та Д. Ричардсона, К. Лоренца, Э. Фромма, Ф.С. Перлза, так і вітчизнні розробки у зазначеній сфері, як дослідження Спірної І. Д. і Дячук А. М., праця Морозової Т. Р та інші.

Мета даної статті полягає у аналізі агресивності, як основної причини насильницьких злочинів.

Основні завдання дослідження:

1. З`ясувати причини формування схильності особистості до агресивного реагування;

2. Провести аналіз індивідуально-психологічних особливостей осіб, схильних до проявів агресивної поведінки.

3. Встановити психологічні особливості динаміки агресивної поведінки осіб, що вчинили “некорисливі“ насильницькі злочини.

Питанню агресивності та агресивної поведінки присвячено багато праць відомих психологів. Західними науковцями створено низку теорій агресивної поведінки: група інстинктивних теорій (Z. Freud, 1922; A. Adler, 1927; E. Lorenz, 1963), фрустраційна (L. Berkowitz, 1964, 1983) та біхевіоральна теорії (A. Bandura, 1983; Р. Бэрон, Д. Ричардсон, 1997). Кожна з них свого часу займала позицію пануючої, хоча жодна не позбавлена суттєвих вад. На нашу думку, серед низки зазначених теорій, можна виділити два основні підходи до проблеми агресії: як до природженої властивості (вчення про „танатос” З. Фрейда) і як реакції на несприятливий зовнішній стимул (концепція „фрустрації – агресії” Д. Долларда і Н. Міллера) [2,32].

Існує багато теорій що пояснюють першопричину агресії. Так, теорія відомого психолога Хоббса [17,64], наприклад, витікає з твердження, що всі люди за своєю природою егоїстичні, брутальні і жорстокі, тобто агресія закладена у підсвідомості як інстинкт, саме через “тваринну” сторону людської натури.

Зігмунд Фрейд [17,36] загалом підтримував точку зору Хоббса, але він пішов ще далі, розвинувши свою “теорію двох інстинктів”. Вона полягає ось у чому. В кожній людині існують так звані інстинкт життя та інстинкт смерті. Інстинкт життя забезпечує енергію для існування росту і розвитку, у той час як інстинкт смерті працює на самознищення індивіда. Інстинкт смерті часто спрямовується назовні, проти навколишнього світу у формі агресії. Енергія інстинкту смерті постійно акумулюється в людині. Якщо вона не реалізується в маленьких дозах, то в решті-решт виллється в екстремальній формі. Спосіб очищення від негативної енергії – катарсис (емоції виражаються через плач, слова, символічні дії і т. д.).

Етолог Кондрад Лоренс [8,99] після довготривалого вивчення поведінки тварин розвинув теорію, що агресія – це успадкована спонтанна готовність боротися за існування або захоплювати і захищати власність.

Також існує теорія впливу на агресію генетичних факторів, яка була неодноразово доведена за допомогою експериментів з близнюками. Гени можуть впливати на поведінку через кодування, вироблення специфічних білків, які функціонують в мозку і нервовій системі і прямо впливають на поведінку людини.

Якщо говорити про фізіологічні причини агресії, то тут головну роль відіграє лімбічна система. Мозкове захворювання лімбічної системи було характерним для людей, в яких проявлявся синдром дисконтролю, що характеризується безпричинною жорстокістю, патологічною схильністю до насильства.

Як у людей, так і у тварин, особи чоловічої статі завжди виявляють більшу агресивність, ніж жіночої. Можливо це частково результат раннього впливу статевих гормонів на мозок. Особи жіночої статі, яким були введені чоловічі статеві гормони, поводились більш агресивно, але все одно не так, як особи протилежної статі, яким нічого не вводили.

Через 20 років після Фрейда була висунута альтернативна гіпотеза агресії. Агресія визначалася як набутий (а не інстинктивний) захисний механізм, спричинений зовнішніми факторами, а не внутрішніми. Так, наприклад, діти в країнах, що перебувають у стані війни, починають набагато раніше і яскравіше проявляти агресію, ніж їх ровесники, які живуть у мирний час. Взагалі, агресія часто виникає як так званий “захисний механізм” проти впливів ворожого оточення.

Чим активніший спосіб життя веде людина, тим більшою мірою вона проявляє агресію. Внаслідок великої завантаженості різноманітними справами і нестачі часу для релаксації накопичується багато негативної енергії, яка, реагуючи на дію навіть незначного подразника (людина, що ненароком штовхнула вас в метро; двері, які не захотіли відчинитися з першого разу), вихлюпується назовні.

Останнім часом, великий вплив на психіку і поведінку дітей мають засоби масової інформації. Експериментально доведено, що діти, які часто дивляться передачі з елементами насильства, стають більш неврівноваженими і агресивними. Більше того, вони починають сприймати насильство, як нормальне явище.

Також не можна залишити поза увагою вплив на поведінку людини алкоголю і наркотиків. Багато людей відносяться до наркотиків так само упереджено, як і до алкоголю, хоча особи, які вживають легкі наркотики, менш небезпечні для суспільства, ніж ті, що зловживають алкоголем. Численні експерименти, а також статистика, довели, що більшість злочинів скоює людина в стані алкогольного, а не наркотичного сп’яніння. У той час, як алкоголь підвищує агресивність, легкі наркотики, зокрема маріхуана, її зменшують.

В будь-якому випадку, агресія є одним із захисних механізмів людини, за допомогою якого людина намагається якось скинути негативні емоції і пристосуватися до навколишніх умов. Але, цей шлях не є найоптимальнішим, і тому, мабуть, слід знаходити інші шляхи виходу з складних життєвих ситуацій [17,63].

У зоопсихології агресивністю вважається адресована іншій особині поведінка, яка може призвести до нанесення їй пошкоджень і часто пов'язана з встановленням певного ієрархічного статусу, з одержанням доступу до певного об'єкта чи права на якусь територію. Отже, агресивна поведінка в нормі має бути спрямована на іншу особину, яка знаходиться поруч, і цю поведінку зазвичай викликають властиві іншій особині подразники, які можуть бути зоровими, слуховими чи нюховими.

В. Мак-Дугол [11,113] припускає, що агресія може виникати також через конфлікт між різними видами активності. Наприклад, шимпанзе виявляють агресивність, коли закінчуються запаси їжі (бананів), іноді вони стають агресивними, коли відчувають страх. Однак більшість випадків агресії, які виникають у природних умовах, є прямою реакцією на присутність поруч іншої тварини, наприклад, коли та наближається до гнізда, до самої тварини, її території. У багатьох видів тварин бійка є невід'ємною частиною територіальних конфліктів. Втеча від ворога — нормальна реакція живого організму на небезпеку, на агресивну поведінку іншої тварини, але, звичайно, не тому що тварина "уявляє" собі заздалегідь тортури й смерть у пазурах хижака. Спостерігаючи за тваринами під час втечі від небезпеки, можна помітити, що у них відсутній будь-який особливий страх. Але за неможливості втечі виникають агресивні реакції, спрямовані на ворога. Наприклад, у безвихідному становищі хом'яки чи пацюки атакують собаку і навіть людину.

Згідно із згадуваною вище концепцією К. Лоренца [8,100], агресивність вважається спадковим спонтанним потягом, причому його властивості схожі на властивості біологічних потреб — голоду і спраги. Різні досліди свідчать про те, що в розвитку агресивності є генетична основа. У результаті селекції рівень агресивності можна змінити. Крім селекції існують інші чинники. Наприклад, соціальна ізоляція мишей супроводжується посиленням їхньої агресивності, у цих тварин виявлено збільшений обмін дофаміну й серотоніну.

Якщо у людини існує спадкове прагнення до агресії, то запобігти всім проявам агресії неможливо. Проте, хоча агресивність є успадкованою ознакою, зовсім не обов'язково, щоб вона виявилася у конкретній ситуації: це залежить як від досвіду, так й від внутрішнього мотиваційного стану. Тому рівень агресивності дорослих тварин можна значно змінити, якщо в ранньому віці застосувати різні впливи психологічного характеру. Так, наприклад, досить просто навчити одну мишу нападати на чужинця, тоді як інша може в такій ситуації залишатися цілком спокійною, навіть якщо обидві миші з однієї лінії. Це наводить на думку, що й агресивність людини не є неминучою, дуже багато залежить від її виховання у дитинстві і впливу суспільства.

Генетичні дані свідчать про те, що наявність зайвої хромосоми у чоловіків (каріотипи XXY чи XYY) викликає певні відхилення у розвитку, зокрема, тенденцію до розумового відставання. Виявляється, що люди з такими аномальними каріотипами мають більшу схильність до правопорушень, ніж ті, що не мають [11,114].

Брез К.Д. у своїй праці «Психологічні аспекти аналізу агресивних проявів особистості» [3,27] вказує на те, що не можна однозначно вважати агресію та агресивність соціально небезпечними явищами. Проаналізуємо позитивні, негативні та амбівалентні сторони агресії у житті людини. Ще Е. Фромм [15,37] поділяв агресію на доброякісну та злоякісну. В основі класифікацій видів агресії Е. Фромма лежить функціональний підхід за критерієм: необхідно (корисно) – не потрібно (шкідливо). На його думку, доброякісна агресія є біологічно адаптивною і являє собою реакцію на загрозу вітальним інтересам. Злоякісна агресія не є біологічно адаптивною, не пов'язана із збереженням життя, не зв'язана з захистом вітальних інтересів. Злоякісна агресія дійсно розглядається як шкідлива, а її синонімом е "деструктивність та жорстокість" [15,43]

Поняття емоційної агресії відбиває той факт, що, роблячи агресивні дії, людина може зазнавати насолоди. Багато людей прагнуть заподіяти кому-небудь збиток, коли вони знаходяться в подавленому настрої, і, досягаючи своєї мети, одержують задоволення, тому що рятуються у такий спосіб від депресії. Вони можуть при цьому навіть зазнавати насолоди і тим самим одержувати психологічну винагороду, заподіявши збиток своїм жертвам (доти, поки самі не починають страждати від негативних наслідків свого поводження). [4,407]

Багато хто із соціальних психологів вважають, що більшість агресивних дій мотивовано не тільки бажанням нанести шкоду жертві агресії. В основному, погоджуючись з тим, що агресори діють навмисно, раціонально, прихильники даного підходу стверджують, що нападаючі мають і інші цілі, що можуть бути для них більш важливими, ніж бажання завдати шкоди своїм жертвам: бажання впливати на ситуацію, демонструвати владу над іншою особистістю. Зрозуміло, що іноді агресивне поводження визначається одночасною дією різних факторів. Агресори можуть прагнути домогтися свого чи затвердити свою владу для того, щоб підвищити почуття власної цінності. [1,109]

Усі розглянуті вище формулювання мають свої резони. Кожне з них виявляє той чи інший мотив, який стоїть за агресивним поводженням. Деякі випадки агресії викликані прагненням примусити когось до чого-небудь, інші зумовлені потребою агресора затвердити свою владу і домінування. Атака агресора може бути вмотивована навіть бажанням продемонструвати, що він гідний поваги. Агресивне поводження може бути вмотивоване ще й іншими факторами, такими, наприклад, як бажання придбати гроші чи завоювати соціальне схвалення. Агресія може бути пов'язана з цілою низкою цілей.

Морозова Т. Р. у своїй праці «Причини, динаміка та способи реалізації агресії у засуджених» [9,67] виявила, що характерним для родин, з яких походять агресивно орієнтовані засуджені, є накопичення та розвиток із покоління в покоління негативних соціальних, психологічних, моральних і правових факторів. У структурі злочинів у засуджених, схильних до агресивної поведінки, та їхніх батьків переважають насильницькі, рецидивні злочини, здійснені агресивними засудженими, як правило, також є насильницькими - у більшості випадків кожний наступний злочин за складом важчий від попереднього;

- агресивні засуджені, як правило, мають в анамнезі черепно-мозкові травми, ознаки органічного ураження центральної нервової системи (ЦНС), затримки раннього розвитку та зловживання психоактивними речовинами;

- на відміну від загальноприйнятих поглядів, засуджені, схильні до агресивної поведінки, не займають у групах засуджених провідних позицій;

- засуджені жінки, схильні до агресивного типу реагування, більше ніж чоловіки орієнтовані на пошук причин особистих проблем і способів їхнього вирішення у зовнішньому середовищі.

На думку О. Ярої, [16,23] у вихідному понятті насильства в юридичній психології та кримінології існують неясності. Типові прояви насильства - це терор, позбавлення життя і заподіяння тілесних ушкоджень, зазіхання на статеву недоторканність, захоплення заручників, вимагання й інші способи вилучення майна, у тому числі шляхом викрадення дітей, катування та знущання, застосування незаконних методів впливу щодо затриманих і підслідних: перевищення влади, позбавлення різних прав і свобод, катування жінок, дітей тощо. Зведення насильства до насильницької злочинності в її традиційному розумінні, тобто, у першу чергу, до вбивств, тілесних ушкоджень, зґвалтувань, не відображає і не може відобразити соціальної реальності, в якій насильство виступає як найбільш загрозливий спосіб суспільно небезпечної поведінки, як правило, злочинної, але іноді не врегульованої і кримінальним законом. І справа тут не в дефініції, а саме в характері явища. Кримінологи традиційно виділяють такі структурні елементи насильницької злочинності, як корисливо-насильницьку і некорисливо-насильницьку, але достатньо розгорнутого кримінологічного визначення групи некорисливих насильницьких злочинів при цьому не дають. Ця категорія злочинів характеризується, у порівнянні з іншими загально кримінальними злочинами, внутрішньою єдністю, насамперед єдністю етнології, що виражається на соціально-психологічному рівні у вигляді потворних спроб виявлення свого «я» всупереч інтересам оточуючих.

Автор зазначає, що в науковій літературі, як правило, вживається поняття «насильницька злочинність», без розмежування її на корисливо-насильницьку і некорисливо-насильницьку. Проте дотепер існує нечіткість у встановленні точного кола насильницьких злочинів. Одні автори відносять до цієї групи злочинів тільки навмисні вбивства, навмисні тяжкі тілесні ушкодження та хуліганство, що, на їх думку, «утворюють самостійний у кримінологічному відношенні «блок» насильницьких злочинів». А. Жалинський вважає, що у цій «зовні тривіальній тезі багато дивного. Чому сюди не включені менш тяжкі тілесні ушкодження, адже вони не мають особливої кримінологічної природи, зґвалтування й інші злочини?»

О. Яра вважає, що таке становище зумовлене відсутністю послідовного наукового розроблення цих понять як у юридичній психології, так і суміжних галузях, що у свою чергу, породжує розбіжності в розмежуванні насильницьких злочинів і ненасильницьких. Автор зробила спробу виробити свій підхід до вирішення цієї проблеми, попередньо виділивши такі структурні елементи злочинності, як корисливу, корисливо-насильницьку і некорисливо-насильницьку, на відміну від традиційних: корисливо-насильницької і насильницької. Кожна із зазначених категорій злочинів має свої критерії. Оскільки предметом дослідження є некорислива насильницька злочинність, основна увага приділяється аналізу критеріїв, що найбільше притаманні даній групі злочинів.

Першим таким критерієм автор виділяє наявність об'єкта зазіхання. У даному випадку - це забезпечені кримінальним законом суспільні відносини, що гарантують фізичні блага (життя і здоров'я ) особистості. Зазіхання па своє життя, тобто самогубство за вітчизняним законодавством не є злочином. Воно не спричиняє кримінального покарання й оцінюється з моральних позицій.

Другим критерієм для віднесення злочину до групи некорисливих насильницьких є наявність прямого умислу у вчиненні злочинного діяння. З позиції кримінології цей вид злочинності охоплює сукупність злочинних діянь, поєднуваних за характером злочинної діяльності, у ході якої злочинець навмисне, усвідомлено звертається до насильства у відношенні до іншої людини як засобу досягнення поставлених цілей. Умислом злочинця охоплюється заподіяння потерпілому фізичних страждань чи тілесних ушкоджень, а в ряді випадків і смерті. Ця особливість механізму злочинної поведінки відрізняє насильницькі злочини від інших злочинів.

Як вказує автор, у літературі зазначається, що некорислива насильницька злочинність, виділена на основі мотиву вчинення злочинного діяння, явище неоднорідне, яке не може прямо протиставлятися корисливо-насильницькій злочинності. Некорислива насильницька злочинність і корисливо-насильницька частково «перекривають» одна одну. Це стосується, наприклад, бандитизму, насильницького грабежу і розбою з метою заволодіння майном, вимагання під загрозою насильства. Звідси випливає третя умова віднесення злочину до групи некорисливих насильницьких - мотив. Автор вважає, що для даної категорії злочинів найбільш поширеними є мотиви, що виникають на ґрунті особистої неприязні, помсти, задоволення статевої пристрасті чи з хуліганських мотивів.

Четвертою умовою автор виділяє спосіб зазіхання. Серед юристів загальноприйнятий поділ насильства на два різновиди: фізичне і психічне насильство, тобто загроза застосування фізичного насильства. Виходячи з цього, деякі автори порівнюють ці поняття з філософськими категоріями «можливість» і «дійсність». Якщо психічне насильство припускає можливість впливу на організм людини в майбутньому, то фізичне - це вже фактичний вплив.

Нарешті, п'ятою умовою є, на думку автора, здійснення некорисливого насильницького злочину проти волі потерпілого. З урахуванням розглянутих ознак, некорисливими насильницькими злочинами слід вважати навмисні злочинні діяння, що зазіхають на охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, які забезпечують фізичні блага (життя і здоров'я) особи, вчинені проти волі потерпілого шляхом психічного чи фізичного насильства і виникають на ґрунті особистої неприязні, помсти, ревнощів, задоволення статевої пристрасті чи з хуліганських мотивів.

Досліджуючи клінічну характеристику осіб з розладами особистості, які скоїли агресивні делікти І.Д.Спіріною і А.М.Дячук [13, 67] виявили, що в клінічній картині таких хворих переважали дисгармонія емоційно-вольових якостей особистості, нестійкість настрою, підвищена збудливість та знижений поріг фрустраційної резистентності. В 44,3% випадків відмічались депресивні стани, що переходили в апатію, яка тривала в деяких випадках до декількох днів. Це, в свою чергу, призводило до прогулів, звільнення з місця роботи, усамітнення, ініціації суіцидальних намірів. Суїцидальні спроби носили, як правило, демонстративний характер та супроводжувались нанесенням поверхневих самоушкоджень.

В клінічній картині кожного четвертого досліджуваного (26,8%) переважали гіпоманіакальні стани; в 6,2% випадків – ейфорічні. Здебільшого такі стани були пов'язані з вживанням алкоголю (нерідко з метою полегшення відчуття тривоги або дратівливості) і в 57,7% випадках супроводжувались посиленням дисфорії, а в 15,4% – гіпоманіакальний епізод розвивався до короткочасного переживання ейфорії, екзальтації. В ряді випадків психопати скоювали насильницькі дії через відчуття власної значущості, "правильності" власних дій, неприйняття критики. У деяких досліджуваних коливання настрою носили окреслений фазовий характер.

Майже у половини досліджуваних виявлялись диссомнії та персистуюча тривога (50,5% та 47,4% відповідно). Ці стани практично завжди (97,8%) провокували вживання цим контингентом психоактивних речовин (переважно алкоголю) з метою згладжування відчуття тривоги або щоб "добре спати". Вивчення системності вживання психоактивних речовин серед цієї категорії досліджуваних показало, що епізодичне вживання мало місце у 62,9% випадків, а систематичне – у 36,1%. В двох випадках відмічені амнестичні розлади, пов'язані із вживанням психоактивних речовин.

Серед розладів мислення найчастіше відмічались негрубі порушення у вигляді фобій (32%), нав'язливих потягів (27,8%) та ідей (22,7%), надцінних ідей іпохондричного (13,4%) та іншого характеру (8,2%). Мислення більшості досліджуваних вирізнялось вираженим суб'єктивізмом, ознаками психічного інфантилізму.

В цілому, дослідження поведінкових розладів у психопатів, що скоїли агресивні делікти, дозволило визначити у половині випадків (58,8%) афективно-експлозивну форму патохарактерологічних реакцій, що виражались екстрапунітивним реагуванням у вигляді опозиційно-зухвалої поведінки, афектного вибуху, агресивності, імпульсивності, конфліктності, слабкого емоційного контролю, мінливості настрою. Агресивна поведінка таких особистостей вирізняється брутальністю, непередбачуваністю, тяжкістю наслідків.

В кожному п’ятому випадку патохарактерологічні реакції мали істероїдну (21,6%) та нестійку форму (19,6%). Для перших особистостей, поряд з імпульсивністю, збудливістю, конфліктністю, здебільшого характерні егоцентризм, тенденція протиставити себе, суїцидальний шантаж; для других – безвідповідальність, незрілість і наївність, погана адаптація.

Висновок. Таким чином, розглянувши основні теоретичні засади дослідження агресивності, а також проаналізувавши сучасні дослідження її проявів в середовищі «некорисливих» злочинців, можна зазначити, що у злочинців схильних до некорисливих насильницьких злочинів, зазвичай переважає підвищений рівень агресивності, часто наявна афективна симптоматика з експлозивним варіантом патохарактерологічних реакцій. Агресивність, як риса характеру, виступає причиною того, що людина стає на злочинний шлях, а не навпаки і, як правило, являється проявом психопатичних рис її особистості.

Агресивна дія може використовуватись, як засіб досягнення певної мети, забезпечуючи розв'язання конкретних задач, як соціально схвалюваних, так і соціально не схвалюваних. Насильницькі ж дії, як вияв агресивності потенційного злочинця, майже завжди призводять до соціальної дезадаптації такого індивіда і, рано чи пізно, до його засудження або покарання суспільством.

Перспективи подальших досліджень у зазначеному напрямі полягають на нашу думку насамперед у розробці єдиної комплексної методики вивчення агресивної поведінки, яка б дозволяла визначити причини та динаміку спонтанної агресії та надавала би можливість психологу своєчасно виявляти осіб, схильних до реагування за агресивним типом, виділити їх в окрему групу ризику та здійснювати стосовно них відповідні превентивні заходи.

Список використаної літератури

 

1. Амбурова А.Г. Анализ состояния психологического кризиса и их динамика. Психологический журнал. т. 6., № 6., 1985. – с. 107-115.
2. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия / Пер. с англ. – Спб.: Питер, 1997. – 336 c.
3. Брез К. Д. Психологічні аспекти аналізу агресивних проявів особистості. Дніпропетровський Університет Економіки та права. Психологія, №7.
4. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. – С. – Пб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 510 с.
5. Дроздов О. Ю., Скок М. А. Проблеми агресивної поведінки особистості: Навчальний посібник. – Чернігів: ЧДПУ імені Т. Г. Шевченка, 2000. – 156 с.
6. Дубинко Н.А. Влияние когнитивных процессов на проявление агрессивности в детском возрасте // Вопросы психологии. – 2000. - № 1. – С. 53-57.
7. Крэйхи Б. Социальная психология агрессии/ Пер. с англ. – СПБ.: Питер, 2003. – 336с.
8. Лоренц К. Агрессия (так называемое “зло”): Пер с нем. – М.: Прогресс, Универс, 1994. – 272 с.
9. Морозова Т.Р. Причини, динаміка та способи реалізації агресії у засуджених; Нац. акад. внутр. справ України МВС України. — К., 2001. — 21 с. — укp.
10. Перлз Ф.С. Эго, голод и агрессия: Пер с англ. – М.: Смысл, 2000. – 358 с.
11. Порівняльна психологія: Навч. посіб. / О. Л. Туриніна, Л. 3. Сердюк — К.: МАУП, 2005. — 228 с.
12. Реан А. А. Агрессия и агрессивность личности // Психологический журнал. - 1996. - Т. 17. - №5. - С. 3 - 18.
13. Спірна І.Д., Дячук А.М. Клінічна характеристика осіб з розладами особистості, які скоїли агресивні делікти. Дніпропетровська державна медична академія. Медицина, №7.
14. Румянцева Т. Г. Понятие агрессивности в современной зарубежной психологии // Вопросы психологии. - 1991. - №1. - С. 81 - 87.
15. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. – М.: Прогресс, 1994. – 327 с.
16. Яра Е. «Поняття некорисливої насильницької злочинності», журнал «Підприємництво, господарство і право» №10, 2004 (с.23-24).
17. Zimbardo, Philip G, Psychology and Life (Twelfth Edition), Stanford University 1988.