Несподіване звільнення
Думаю, можна сміливо стверджувати, що лондонське метро є мініатюрною моделлю наших з вами життєвих шляхів. Як і в життєвому лабіринті, у підземці ви не раз опинитесь на роковому розгалуженні, коли вибір визначатиме майбутнє. Як і на поверхні, ви ніколи не матимете жодного поняття про те, що відбувається над вами, не будете знати, які зі станцій зачинені, коли очікувати щасливого потяга і чи має це все бодай якийсь сенс. Але є місця в андеґраунді, як і у справжньому житті, де ви, бодай на мить, відчуєте себе щасливими.
Одного такого дня своїх нескінченних пошуків, коли ви вже остаточно звикнетесь зі своїм лабораторним мишиним життям, ви опинитесь на одній із чудових станцій DLR, де зупиняються дивні поїзди без машиністів. Ви увійдете в перший вагон цього світлого безлюдного потяга і зручно розташуєтесь на передньому сидінні, безпосередньо перед велетенським лобовим склом – таким собі монітором реальності. Потяг рушить углиб осяяного двома рядами смарагдів звивистого тунелю, і раптом... О боги! Ви стрімко злетите у небо і продовжите шлях уже над містом. Ви тепер летітимете над тісними й дуже тісними вуличками з їх вічними корками, над коричневими цегляними та усякими іншими будинками з їх вічними драмами, понад долями та злочинністю, понад аваріями та галасом, понад гармонійною ритмічністю хаосу, понад цим велетенським, крихким згустком життя та вічного руху, що має двохтисячорічну історію. Незабаром ви наблизитесь до Canary Wharf – міста скляних хмарочосів. Не збавляючи швидкості, ваш потяг відчайдушно впнеться у дивний акваріумний простір поміж тих прозорих велетнів. Далі річка, при форсуванні якої небесний потяг обирає найпарадоксальніший шлях – на якусь мить знову занурюється під землю. Ну а що там далі, на тому боці – вже не знає ніхто.
