Приземлення третє
Втретє це сталося в Карпатах біля Усть Чорної, над селом Красне, куди збирався приземлитись після триденного переходу хребтом Свидовець. Зі мною було двоє друзів, і ми домовились зустрітись через півгодини біля місточка на окраїні села – надійного орієнтира, що спостерігався нами з крайньої гори Свидовецького хребта. Щойно пройшла гроза, і це створювало серйозну небезпеку для польоту – я міг лиш сподіватись, що локальна погода стабілізувалась, проте аж ніяк не знав цього напевне. Доводилось спускатись у вузьку гірську долину, де на випадок грозової турбуленції або ж появи сильного бокового вітру почнеться справжня м’ясорубка.
Єдиний схил, з якого тут можна стартувати, – була доволі полога, поросла ожиною вирубка. Довкола стирчать суцільні корчі та поодинокі стовбури дерев. Навіть якщо мені і вдасться тут розбігтись та відірватись від землі, то одразу ж треба пройти крізь вузькі ворота між двома деревами, що є вкрай небезпечним маневром на такій малій висоті. Я чітко усвідомлював, що старт із важким рюкзаком на плечах є майже неможливим, проте це було єдине місце...
Розклався. Попросив друзів, аби вони вирушали донизу тільки після того, як відірвусь від землі. Перевіряю усе – купол, карабіни, підвісну. Востаннє визначаю напрямок та силу вітру. Одягаю по черзі шолом, рукавиці та рюкзак. Ще раз оглядаю далекі поля на окраїні села, де імовірно мав би приземлитись. Лавиною зриваюся вниз по схилу, велетенськими кроками ступаючи на чагарник. Треба бігти максимально швидко і впевнено, адже будь-який прояв нерішучості одразу ж призведе до невдалого старту. Лиш не думати про те, що в будь-який момент нога може заплутатись у цій цупкій ожині, не згадувати, що консоль купола може зачепити один із сухих стовбурів попереду і в жодному разі не уявляти, чим такий невдалий старт може завершитись! Нарешті, лише зігнувши ноги, відриваюся від землі... зараз має відбутися просадка – о ні! – попереду корч. Розпрямляю тіло паралельно до землі, сильно вдаряюсь навантаженим рюкзаком об корч, проте лечу далі. Все. Та ні, не все! – гарно вирулюю поміж двох дерев, обох майже торкаючись консолями. Уф! Тепер можна обернутись – хлопці махають. Перевіряю, чи ударом не розірвало рюкзак – ніби все добре. Дістаю фотоапарат із нагрудної кишені. За сорок метрів піді мною крони пухкого букового лісу. Вже за сто, за сто п’ятдесят...
Нарешті опинився на рівні долини – під ногами можу спостерігати річку, дорогу та вузькоколійку. Розвертаюсь у напрямку села. Дивно, але я чомусь зовсім не збавляю висоти. Швидкість вітру залишається малою, майже штиль – знаю про це, бо достатньо швидко наближаюсь до села, але чомусь моя висота все ще залишається пристойною. Пригадую з теорії таке явище, як вертикальна складова долинних вітрів у тих місцях, де долина звужується – я саме минав подібні „ворота”. Змінюю план – замість того, щоб на окраїні нескінченного села заходити на посадку, лечу вздовж нього з надією, що, можливо, мене й надалі „триматиме”. Але в самому центрі села, минаючи церкву, усвідомив, що пора подумати про місце для приземлення. Ще перед стартом пригледів тут городи, які можна було б використати як альтернативну посадочну смугу. Проте поступово поглядові відкрилися деякі нові деталі моєї „смуги”: то виявились вузькі (завширшки десять метрів) та видовжені ділянки землі, розділені парканами із дротяної сітки. Я саме заходив поперек тих парканів. До того ж городи були засаджені квасолею, яка, як відомо, вирощується на „тичках” – частих кілках, що вертикально стирчать з землі, немов такі собі спеціальні засоби для боротьби з парапланеристами.
На жаль, згадані нюанси можна було розгледіти лише з такої висоти, коли вже пізно змінювати думку щодо місця приземлення – з усіх сторін мене оточували тільки дахи та дроти. Розігнувшись та виставивши ноги вперед на швидкості сорок кілометрів за годину, з тріском зламавши декілька тих тичок, врешті фінішував у паркані, що, немов батут, прийняв мене у свої дротяні обійми. Купол звалився на город по той бік паркану. Швиденько згорнувши його в оберемок та закинувши на плече, поспішив до двору, щоб попросити вибачення у господарів та скоріш покинути їх приватні терени. У дворі вже зібралася ціла делегація.
– Спочатку ми думали, що то летить сокіл, проте згодом нам здалося, що то усе ж таки лебідь, – розповідала жіночка. – А потім всі кури в селі почали кудкудакати!
Щойно я покинув подвір’я привітного господаря, як всюдисущі дітлахи оточили мене кільцем, і вже у складі їх шумної делегації попрямував до мосту, де було домовлено про зустріч.
Не пройшло й десяти хвилин з моменту приземлення, як одразу ж розпочалась гроза. Щойно тепер усвідомив, наскільки необміркованим був той політ. Завжди в районі грозової активності польоти для будь-яких пілотованих засобів є небезпечними, а що вже казати про мою кольорову шматку!
Обіч вулиці стояло таксі – я підійшов, а точніше підлетів на крилах слави до водія і повідомив йому, що тільки-но приземлився і чи не міг би він з такої оказії підкинути мене до того місточка, де мене чекають друзі, які не літають. Здається, він не зовсім зрозумів. Тоді я повідомив, що то я щойно летів над селом. Водій якось підозріло і водночас з розумінням подивився на мене. (Невже він навіть не чув, як кури кудкудакали?) Проте взяв. Чим більше пояснював йому, як чудово виглядає це село зверху, тим більше він кивав головою, час від часу запевняючи мене, що усе буде добре, лиш би я не хвилювався. Хлопці спустилися аж через дві години – як з’ясувалось, ми дещо недооцінили відстань з гори донизу.
