terapia rodzin

Уперше це сталося, коли ми невеличкою компанією у складі трьох львівських парапланеристів вибрались на Боржавський хребет. Це, пам’ятається, було десь між двома іспитами, отож мусив покидати ці милі гори раніше за друзів. До цього моменту в так званих „динаміках” (в повітряних хвилях, що огинають хребет) ми усі здійснили кілька гарних польотів уздовж Боржави, проте жоден з нас тоді ще не підіймався у „терміки” (комини теплого повітря, в яких можна дістатися до самих хмар). Мої колеги проводжали мене до крайньої гори – із неї я мав стартувати і летіти у Воловець, а звідти їхати потягом до Львова. Ніхто з нас тоді ще не спускався у долину на крилах, і, відверто кажучи, я не почував себе надто комфортно перед таким польотом. Як свідчила мапа, що тепер її було прикріплено до мого стегна, одразу ж після старту піді мною буде декілька сот метрів висоти. За розрахунками, за умови штилю я мав би пролетіти шість кілометрів – рівно стільки, скільки за мапою було до воловецького стадіону. Зверху я пригледів альтернативний майданчик для посадки, на випадок, якщо зустрічний вітер скоротить мій шлях.

Іще раз перевірив напрямок та силу вітру, повторив, як діятиму за тих чи інших можливих обставин польоту. До потяга залишалось півгодини, отож щоб встигнути, мусив тепер сідати якомога ближче до центру містечка. Дядьки побажали успіху – і я злетів. Проконтролював форму купола, положення підвісної, подивився вниз – якраз перетинав межу лісу. Над деревами завжди спокійніше, але ця висота була не та, до якої я звик. Обернувся – гора, з якої щойно стартував, опинилася внизу! Дві далекі фігурки чуйно помахали мені. Я не міг збагнути, що стало причиною цього підйому – слабкий динамік чи термічний висхідний потік? З одного боку, така ситуація грала на руку: з більшої висоти можна далі пролетіти, але з іншого – якщо я недооцінив силу зустрічного вітру, то траєкторія польоту може стати набагато коротшою. Найнеприємніше, до чого могла призвести така ситуація, – це приземлення на ліс.

Я летів без приладів, отож намагався вирахувати глісаду приземлення так. Віднайшов орієнтир на поверхні землі приблизно там, де ймовірно міг би приземлитись. Потім відмітив ще один орієнтир, ближче за перший. Через певні проміжки часу оцінював, як змінюється положення відмічених точок – якщо ці орієнтири начебто наближались один до одного, це означало, що я не дотягував до місця приземлення, якщо ж, навпаки, віддалялись, – то перелітав. Скидалось на те, що є шанси сісти на стадіоні – точнісінько, як і задумував.

Закінчився осінній буковий ліс характерного іржавого кольору; прямісінько піді мною, на полях, паслись корови, що звідси радше нагадували маленьких чорних мушок. За якусь секунду опинився понад першими хатами Воловця. І тут припустився помилки. Зачарований видом цього містечка, я змінив траєкторію – полетів уздовж долини, в якій покоїлось одне із чисельних щупалець цього нерухомого урбаністичного восьминога. Висота залишалась пристойною, але раптом зауважив, що пролітаю повз те місце, яке обрав, запасним майданчиком приземлення. Я явно не врахував того, що воно розташоване на добрих п’ятдесят метрів вище, ніж долина Воловця! До стадіону також уже не долітав, адже траєкторія польоту стала довшою через цей поворот.

Без вагань здійснив лівий поворот на дев’яносто градусів у сторону свого запасного аеродрому – лисого пагорба понад містом. Але запас висоти виявився недостатнім – параплан наближався до стіни смерек. В одному місці в стіні був проміжок, крізь який міг дістатися прямо на мій майданчик, але чим ближче підлітав до гори, тим краще усвідомлював, що ширина цих „воріт” є вужчою за параплан. Окрім того, така посадка мала б відбутись при боковому вітрі. Останнє, що мені залишалося за тих обставин, – до кінця затягнути ліву кильванту, а потім, в останній момент, так само щосили – праву. Таким чином я описував у повітрі фігуру, подібну до знака питання. Із жахом спостерігав, як ліва консоль торкається гілля смерек. Ця небезпечна ситуація тривала й далі – смерекова стіна формувала дугу, яка точнісінько повторювала максимальний віраж, на який тільки був здатен параплан. Яке неймовірне полегшення я відчув, коли вислизнув із цієї пастки, та попереду була інша загроза – нескінченні дахи будинків. І жодної секунди на роздуми. Здійснюючи віраж, краєм ока зауважив невеличкий за площею, проте лисий кавалок схилу між стіною смерек та хатами. На цьому полі, в самому центрі описаної мною окружності, біля джерела стояли здивовані жіночка із дочкою. Дії випереджали думки – інстинктивно перетворив свій знак питання на вісімку, заклавши ще один віраж над самими дахами будинків. У центрі вісімки були мати із дочкою, джерело і... місце, де я нарешті торкнувся землі. Я не міг у це повірити!

Іще раз оцінив параметри здійснених маневрів і знову засумнівався у тому, що все це таки завершилось успішно. Підбігли діти – допомогли мені скласти купол. Я опинився на чиємусь городі. На ґанку перед будинком зібралась уся родина, пшеницю якої щойно добряче пом’яв. Але, слава богу, окрім сповнених подиву і захоплення привітань, не дістав більше нічого. Попросив пробачення за пом’яту пшеницю і, загіпнотизований неймовірним ходом подій і тим, що все ж таки залишився цілий, попрямував у бік залізничної станції. Поруч бігли, на ходу засипаючи мене своїми запитаннями, захоплені дітлахи. До перону ми з потягом прибули фактично одночасно. І я відчув, що життя стало якимось захоплюючим пригодницьким фільмом.