terapia rodzin

Автор вважає за обов’язок попередити читача, що усі імена, назви, та описи місць, що зустрінуться читачеві у цій коротенькій розповіді цілком відповідають реальному стану подій.

У першій половині дня в пабі завжди тихо. Прямо перед стійкою, індиферентно демонструючи свій профіль, вмостився незнайомий мені джентльмен. Джентльмен замовив „англійський сніданок”, очікування якого йому тепер скрашують половина „фостерсу”, сигара „Hamlet” та свіжа „Daily Telegraph”. Я ліниво спостерігаю, як він, сам того не помічаючи, розмірено нанизує шматки диму своєї сигари на шампури тих декількох сонячних променів, що сьогодні завітали до нас знадвору. Проміння губилось десь посеред тьмяного інтер’єру дубових колон, рам, стійки, столів і крісел, тоді як дим залишається тут навіки, навіть якщо шляхи його господаря ніколи більше не пролягатимуть повз цей паб.

Зайшла трійка постійних клієнток зі своїми крикливими чадами, одразу замовивши дві пінти того ж „фостерсу”, пінту „кронебергу”, лимонад і коку для чад. З кухні, що за моєю спиною, пролунав голос Тім, сигналізуючи, що англійський сніданок приготовлено. Мені залишається його подати.

Тім – це дружина менеджера. Вона готує усю їжу для клієнтів сама. Разом із Джоном та двома дітлахами вони живуть на другому поверсі того, що зветься пабом „Carlton Bridge”. Що ж до самого пабу, то його ви знайдете у живописному місці на узбережжі Grand Union Canal, неподалік від Маленької Венеції у Лондоні. Паб стоїть майже на самому мості, про що свідчить його назва. В середині, крім головної зали, де навпроти єдиних вхідних дверей знаходиться єдина напівкругла барна стійка, існує ще одне приміщення – по середині цієї меншої за розмірами кімнати стоїть стіл для пулу (американки). Праворуч від входу псують атмосферу, хоча я брешу, два гральні автомати. Навпроти, себто ліворуч від стійки, висить „Джубокс” – музичний автомат. Там же – мішень для дартсу (дротиків). Трохи далі знаходиться камін. У кутку під стелею – телевізор з комерційним спортивним каналом “Sky”, а в протилежному дальньому куті великий опускний екран з матерії, на якому кінопроектор часом вимальовує хід визначних спортивних подій. До половини оббиті темним деревом стіни прикрашені репродукціями фотографій та рекламок десь із межі двох минулих сторіч. На верхніх полицях барної стійки, поміж потрісканими колонами дубового брусу, розкидано усілякий запилений пара- та квазіантикварний мотлох, як от: книжки, кінське сідло, дерев’яний посуд, ковальський міх тощо. Є ще і нижній зал з окремою стійкою та виходом до затишної тераси, яка оточена сліпими цегляними стінами і водою каналу. Але цей зал використовується тільки для спеціальних замовлень, тоді як тераса відчинена лише літом.

А ось іще одна гостя – гарненька молода леді. Вона тут не вперше. Наповнюючи бокал, на класичній – товщиною в один сантиметр, пінній шапці її „гінесу” я малюю трилисник. Якби моя на те воля, то це мало би бути серце. Декілька трюків із пляшками і посмішка аж ніяк не зворушили її стриманої англійської душі. Крім того, якщо говорити про столичних леді, то слід пам’ятати – вони це все уже бачили. Навіть більше.

Наступними, хто порушив гру диму з промінням, стали ті два вічні джентльмени, яких маю змогу спостерігати майже щоранку. Їх, як правило, константним вибором є типова страва не надто вишуканої та різноманітної британської кухні – „fish and chips” (смажені риба і бульба), англійський сніданок з усіма добавками та пара тостів. Ще й два гірких пива. Вони знають, що я знаю, чого вони хочуть, і після лаконічного привітання одразу ж прямують до віддаленого від решти відвідувачів столика. Але вони не знають, так само як і я, що закінчується „John Smith Smooth”, отже, попросивши пробачення, спускаюсь у пивницю, щоб поміняти бочку.

Учора один з постійних відвідувачів – енергійний середземноморського типу молодий чоловік, що завжди приходив разом із товстенькою англійкою, доволі яскраво продемонстрував усім присутнім шизофренічну симптоматику. Взагалі-то їх є двоє серед постійних... Було – бо вчорашнього довелося викинути з пабу. Я спустився за пустими склянками у зал, як раптом почув за спиною, що б’ється скло. Біля мого лівого вуха просвистів пустий бокал, відбився від стіни і повернувся у простори залу, минаючи моє праве вухо. У цей момент до того завжди тихий іспанець чи то італієць розгнівано викрикував своїй подрузі, що він, мовляв, Ісус Христос. Потім він спробував пояснити це іншим відвідувачам пабу, але ми з Тедом, на жаль, змушені були його перервати.

Тед також є барменом. Він австралієць, але має польсько-ірландське коріння. Небезпечна суміш, слід відзначити, і особливо для самого власника таких генів. А ще з нами працюють Одрі – чорт візьми, сексуальна ірландська відьма, і Донна – її скромніша й розсудливіша подруга. Що ж стосується вашого покірного слуги, то, мабуть, не секрет, що я українець.

Настав час ленчу, а це означає, що паб через мить нагадуватиме мурашник. Спустився Джон, так як мені одному не впоратись. Наші ціни є чи не найнижчими в Лондоні – за п’ять фунтів ви можете цілком пристойно пообідати. За годину всі ці гомінкі робітники з будови, що неподалік, таксисти із сусіднього таксопарку, жінки з кадрової агенції, мами з дітьми, кохані з коханими – за годину їх знову тут не стане. Так, ніби після чотирнадцятого удару годинника усе їх майно перетвориться на натюрморт із овочів. Лише дим цигарок ще довго висітиме у повітрі, нагадуючи загублений черевичок. Дим, звісно, скоро розсіється, але це не означає, що зникне – він неодмінно знайде собі сторічний притулок у щілинах дубових колон.

З усіх присутніх залишився лиш Гаррі – валлієць, шеф-кухар, що працює зі семи років. Він завжди замовляє „Jack Daniels” з дієтичною колою. Гаррі – аутсайдер, і в його одиноких очах багато болю. Крім того, він гей і небайдужість, на жаль, сприймає на свій лад.

До шостої у пабі знову буде тихо. Прийшов Тед, і ми, не маючи роботи, почали жбурляти один в одного льодом. Точніше, я засипав йому трохи за пазуху, на що Тед відреагував вкрай енергійним кидком. Я пригнувся – і лід мало не влучив по той бік стійки у нічому не винного клієнта.

Почали надходити відвідувачі. Раніше за інших зайшов незворушливий та тихий Рон – той завжди приходить біля шостої і покидає паб одним з останніх. Він замовляє тільки „фостерс”. Не берусь уявити, скільки пінт Рон випиває за вечір, бо п’є він із надлюдською неперервністю. Наступним з тієї щоденної компанії з’явився Беррі – я майже не розумію його сильного ірландського акценту. Тед вкотре взявся розповідати їм про свої південноазіатські пригоди, дістаючи взамін порції скепсису і, мабуть, як компенсацію за останні, пиво. Мене також часом пригощають. Якщо правильно розумію, то Джон останнім особливо не переймається... за єдиної умови: ввечері при підрахунку каси не повинно бути дефіциту.

Я не надто налягаю на пиво, бо знаю, що скоро почнеться справжній rock-n-roll. Наступні п’ять годин доведеться рухатись дуже швидко. Сьогодні п’ятниця, а це означає, що звечора всі подібного роду притулки переповнені. Паб заполонили відвідувачі разом зі своїми вірними улюбленцями – рухом та галасом. Ті місця, куди людям не дотягнутись, заповнив їх дим. Паб став замкнутою системою, островом, а точніше мовити, каравелою, що гордівливо вирушала у щонічну подорож вздовж каналу.

Скоро паб зникне – його викупить інша компанія і перетворить на ресторан. Джон і Тім зі своїми дітлахами переїдуть на квартиру. Тед закохається у шведку і подорожуватиме разом з нею світом. Так само зникнуть тисячі тих відвідувачів, колег та друзів, як зрештою і тисячі інших, що були й будуть після них. Спочатку розсіються їх імена. Їх образи житимуть довше, але й ті поступово губитимуть свої обриси, свою детальність. Вони розсіються на безліч крихітних частин, кожна з яких навіки залишиться у… просто залишиться навіки.