terapia rodzin

Потяг Львів-Луганськ ішов ніч, день і ніч, та чогось особливого за час цього переїзду не трапилось. Близько п’ятої ранку ми опинилися на безлюдному луганському вокзалі. Назовні стояла єдина маршрутка, вона йшла у потрібному напрямку – до російського кордону. Сам кордон перетнули швидко і без проблем. Привітні російські прикордонники порадили нам в еміграційних картах зазначити „транзит”, а не „туризм”, оскільки останній передбачав купівлю російської страховки. Ще на кордоні вдалося домовитися з однією парочкою, що ті закинуть нас до траси на Ростов. Так сталося, що вони підвезли до самого Ростова. На двох попутках пройшли об’їзну цього міста, а потім зловили цікавого росіянина, що довіз до розвилки на Краснодар.

Дорогою натхненно дебатували – коли добродій довідався, що ми зі Львова, політичні теми у розмові якось самі по собі затьмарили всі інші. Я ще раз переконався у загалом відомому факті необ’єктивності російських ЗМІ – протилежна точка зору викликала неабияку емоційну реакцію у опонента, проте, думаю, нам вдалось розхитати його побудовану на стереотипах і шаблонах позицію. Врешті-решт водій навіть пригостив нас сніданком.

Тільки-но покинули його „Мітсубісі Даймонд” з об’ємом двигуна 3,5 – а саме ця нейтральна тема стала об’єктом нашої розмови після сніданку – як одразу ж зупинили швидкісне спортивне авто. Той парубок закинув ще на добрих п’ятдесят кілометрів у глиб Кавказької Росії. Прощаючись, він вручив нам дещо дивного характеру подарунок – з усього виходило, що він був менеджером секс-шопу.

А вже через кілька хвилин у наступній машині на швидкості 60 км/год. мчали на П’ятигорськ, від якого всього двісті кілометрів до Владикавказу – останнього міста на нашому шляху по цей бік Кавказького хребта. Під П’ятигорськом нам довелось заночувати – вже у темряві розставили намет. Хлопці на заправці, яких ми запитали про воду, несподівано принесли два горнятка теплого чаю. Приготував вечерю на примусі. Було вітряно і навіть подекуди сніжило, проте спальники від „Команчеро” дозволили не зважати на будь-які погодні негаразди.

Зранку, поснідавши, ми вийшли на трасу, де безрезультатно простояли дві години. Після того взяли маршрутний автобус до найближчого міста Мінводи. Місто не надто вражало – хіба що неймовірною кількістю міліції, зате ми змогли тут придбати російські рублі та непогано поснідати.

Не може не дивувати кількість блокпостів на трасі Ростов-Новоросійськ – в середньому через кожні двадцять кілометрів. І не дай вам боже їхати з чужими номерами. З Мінвод автобусом дісталися на доволі незручну швидкісну позицію, але довго тут не затримались. Із зустрічної смуги мало не в заносі розвернувся „Мерс”, пасажирами якого виявились привітні чоловік та жінка, що раніше й самі подорожували стопом. Вони помітили нас ще зранку перед Мінводами і тепер вирішили завести на зручну позицію – прямісінько на кордон із Кабардино-Балкарією.

До Кабардино-Балкарії, як годиться, в’їхали з кабардинцем. Той милий дядько мав неабияку здатність розповідати всілякі страшні історії – поки він жахав Олю, я нарешті мав змогу відіспатися. Він, як і кожен водій, розповідав про те, як ризиковано подорожувати тими краями, що були наступними на нашому шляху, проте водночас стверджував, що кабардинці – доброзичливий і гостинний народ. Якби він знав, що на попередніх теренах нас приблизно так само жахали Кабардино-Балкарією. Насправді всі народності є доброзичливими та гостинними, лиш різними між собою у своїх ментальностях, як бувають різними характери людей.

Закинув він нас на виїзд з міста Нальчик, де все виглядало, без перебільшення, просто трагічно. Дешеві російські авто, хижаки-даїшники, підозрілі перехожі... Спасла нас звідти пара інгушів.

Ми планували, що потрапимо з ними в сумнозвісне місто Беслан, що лиш за двадцять кілометрів від Владикавказу, проте невдовзі ці милі люди чомусь покинули пряму трасу. Пояснили, що з огляду на нещодавні трагічні події тепер змушені оминати це місто. Буквально це звучало так: „через кількох негідників...”. Просто хтось із тих терористів був інгушем. Підійшовши до міліціонера, я попросив, якщо щось буде на Владикавказ, замовити слово водієві. Той з радістю погодився. Невдовзі ми одночасно з Олею зупинили „Мерс” та мікроавтобус. Перший ішов на Владикавказ, а другий – у бік Аргонської ущелини. Звісно, взяли „Мерс” і ... помилились.

У розмові з водієм дізналися багато жахливих подробиць, що стосувались Бесланської трагедії. Також розпитали про ситуацію на Військовій грузинській дорозі, яка вела із Владикавказу в Грузію. Ми знали, що останнім часом Хрестовий перевал є закритим, проте плекали надію, що до моменту прибуття у Владикавказ його розчистять. Дещо підбадьорювала наявність на мапі альтернативної дороги – ми не знали, що вона зветься Південно-Осетинською, як і не знали про війну між Південною Осетією та Грузією.

Хрестовий перевал, зі слів водія, уже місяць як закритий, а отже, їхати далі до Владикавказу немає сенсу. Попереду за п’ятдесят кілометрів – Чечня, позаду – тисяча кілометрів траси, єдиний вихід – дорога через Аргонську ущелину. За якийсь час дісталися кордону з російською Північною Осетією, де розташувалась своєрідна митниця. А як відомо, митниця без черг – не митниця. Тут ми і пересіли на той мікроавтобус, що їхав повз Ардон.

Вечоріло. Прийшов час думати про ночівлю у цьому вельми дискомфортному місці. Абсолютно несподіваним і радісним відкриттям став той факт, що у цю пору перевал відкривають не вдень, як це бува, а вночі. Справа у тім, що весною протягом дня тут сходить значно більше лавин, аніж вночі. Зазвичай до вечора дорогу розчищають. Пригадалось, як хтось із водіїв сказав, що лише самогубці їздять туди, але ми ще не усвідомлювали справжньої природи небезпеки, що очікувала попереду.

Перед виїздом на Південно-Осетинську розташувався черговий блокпост із дещо прискіпливими міліціонерами. Проте, навіть вони у цих краях можуть домовитися для вас про автобус. Один вигляд людей, з якими ми мали їхати, вже навіював неабияку підозру, та й сам автобус не надто спонукав до оптимізму. Окрім нас у салоні, якщо це можна так назвати, було двоє пасажирів – друг водія та ледь грамотна жіночка – та вийшла десь через двадцять кілометрів. Решта простору, аж попід самі вікна, була завалена мішками з мукою та цукром. Найцікавішим було те, що температура в середині автобуса не надто відрізнялась від температури назовні.

Ми повільно повзли крізь скелясту темряву полотном зміїстої гірської дороги, минаючи чудернацькі тунелі, мости, серпантини. За кілька годин дісталися кордону – формально з Грузією, а фактично з Південною Осетією – обидві вже добрих п’ятнадцять років знаходяться у стані військового конфлікту. Тут не було довжелезних черг, але чомусь пропускали дуже повільно – скидалось на те, що російські митники надто добросовісно виконували свій обов’язок. Оля запропонувала змінити транспортний засіб з огляду на те, що температура наших тіл вже наближалась до зовнішньої. Ми перейшли у більш теплий, проте значно тісніший бобик, де й без нас тулилося троє дорослих та двійко дітей.

Тбілісі, 27.03.2005