Вірменія
Зовсім несподівано втратили дві години дня. Виявляється, крім того, що Грузія та Вірменія знаходяться в різних часових поясах, сьогодні ще й відбувається перехід на літній час. Іншою несподіванкою цього дня стало те, що саме сьогодні Вірменська Апостольська Церква святкує Паску.
Отож, до міста Ванадзор дісталися уже радше під вечір, а не близько обіду, як собі планували. Дорога була пустою, і нам довелось чекати на маршрутний автобус. Добрих кілька годин він плівся уверх гірською долиною до Ванадзору. Те, що ми тут побачили, скоріш було схоже на руїни в оточенні високих засніжених вершин, аніж на місто. Мовчазні та невеселі чоловіки по двоє, по троє тинялися вулицями без особливих ознак заклопотаності – більшість з них неголені та одягнені в шкіряні куртки. Дивно, але цьому сумному місту доволі добре вдалось приховати те, що в нього сьогодні свято. Іще в автобусі з нами познайомився місцевий хлопака, що тепер без жодного прохання взявся допомагати як гід. Навіть провів до самої траси за містом. На виїзді з Ванадзору одразу ж зупинилось двійко мовчазних молодиків на „Meрсeдeсі”. Закинули вони нас якось дивно – на півдороги до наступного містечка. Висадили посеред величних засніжених гір, неподалік одного села, розвернулись та й поїхали собі геть – туди, звідки й приїхали. Так, ніби спеціально нас сюди завезли.
Ми зупинилися на краю дороги над селом, а внизу, на відстані одного кілометра могли спостерігати дивну компанію молодиків – ті, незважаючи на зимовий холод, вештались навколо однієї з недобудованих хат села. Я знав, що хлопці не могли не зауважити нас на сніжно-білому фоні гір. Згодом уся компанія – чоловік десять, вирушила в нашому напрямку, що й стало сигналом покинути це, загалом безлюдне та дике місце – ми рушили вздовж траси. Хлопці пришвидшились, а оскільки ми не змінювали темпу руху, то за якийсь час вони почали нас наздоганяти.
Проходячи повз невеличку ущелину, ми також побачили в стороні від дороги, метрів за сто, навколо вогню ще одну компанію молодиків. Звісно, ті нас також помітили. Обернувшись, ми зауважили, що більшість наших переслідувачів звернула саме в ту ущелину. В цей час з-за повороту назустріч з’явилася ще трійка хлопців – такого ж віку та вигляду, що й решта. Коли ми порівнялись, я привітався з „пацанами” – ті відповіли й пішли далі. А за хвилину ми могли бачити, як вони спілкуються з переслідувачами.
Коли ж між нами та компанією залишилось метрів зо тридцять, я обернувся та привітався. Вразило те, що вони всі виглядали, як росіяни – про це я поцікавився та одержав суху, однак стверджувальну відповідь на чистій російській. Коротко повідомив їм, що ми є журналістами і прямуємо до Диліжану, назвавши лиш наступне місто на нашому шляху. Один з них був зовсім п’яним – і як цей бідолаха тільки спромігся пробігти таку відстань, наздоганяючи нас. Тепер він весь час ліз у бійку, розмахуючи кулаками перед моїм обличчям. На щастя, тверезішому товаришу вдавалося стримувати його пориви. Саме в той момент, коли вони задирались до мене – а зі сторони це виглядало саме так – нас обігнали дві рідкісних тут попутки. Незважаючи на мої та Олині стоперські жести, жоден з двох водіїв так і не наважився стати. Я побажав хлопцям успіху і повідомив, що ми маємо йти. Майже весь час Оля трохи попереду продовжувала йти, але в якийсь момент збентежено обернулась, і тоді „пацани”, вигукнувши щось типу „яка гарна дівчина!”, знову спалахнули хвилею не зовсім здорового інтересу. Однак ми обоє вже впевнено йшли вперед, чітко давши зрозуміти, що розмову завершено. Хлопці, плентаючись позад, щось там кричали навздогін, проте невдовзі відстали.
От-от мало стемніти. Ми більше не могли почувати себе безпечно у цих дивних краях. І тому відчули неабияке полегшення, коли вдалося зупинити наступну попутку.
***
Нижче я детально подаю зміст розмови з Галиною Герасимівною –однією з десятків тисяч тих невинних людей, кого не оминула війна в Нагорному Карабасі. Все почалося з того, що Галина Герасимівна показала нам опубліковану в книжці „Геноцид” фотографію свого чоловіка – на тому доволі неякісному зображенні ми побачили мужчину з перев’язаною головою на лікарняному ліжку. Розповіла, що чоловік мав дві вищих освіти, проте змушений був узяти в руки зброю, як і всі. На війні був контужений, в результаті чого мав тотальну втрату пам’яті.
- Ми знайшли його в списках померлих, – продовжувала пані Галина, – проте через чотири роки він повернувся додому. Повернувся у важкому стані, майже недієздатним. Я робила все, що могла, щоб вилікувати його, але невдовзі мій чоловік знову опинився в лікарні і справи його пішли на гірше. Це все через війну. Доля самої пані Галини склалася не менш трагічно.
- Мені також у ті часи довелося надивитись на звірства. Я була вагітною, коли наші села опинилися в облозі. Знала, що або помру, або потраплю в полон – лиш останнє було гірше першого. Але сталося диво – саме мусульманин врятував мене. Той чоловік провіз мене під сидінням свого авто крізь азербайджанські військові кордони. Таким чином я потрапила на своєрідний острівець, звідки евакуйовували біженців – жінок та дітей.
Я ще дуже добре пам’ятаю переповнене людьми подвір’я школи-інтернату та розчищений виноградник, куди приземлявся вертоліт. На тому подвір’ї довелось провести п’ятнадцять днів під палючим сонцем та майже без води. Коли ж прийшла і моя черга, і коли ми вже от-от мали відлітати, всередину вертольота у відчаї увірвався мужчина із зовсім маленькою дитинкою на руках. Знаючи, що чоловікам у вертоліт не дістатися, він передав дитя мені на руки та зі слізьми на очах став благати, щоб я потурбувалася за його сина. Я була вагітною і мала ще одного хлопчика – але що я могла сказати? Тоді ж усі, хто був на борту вертольота, позалишали свої речі – хто що міг, таким чином звільнивши місце для нещасного батька.
А через вісім років на одній із вулиць Диліжану... йшли мужчина і... чомусь я спершу впізнала саме того хлопчика, хоч він і запам’ятався мені зовсім ще немовлям, – нібито знову і знову переживаючи усі ті події, розповідала пані Галина, проте навіть без натяку на сльози на чорних та широких, немов переляканої дитини очах. - Навіть вже після того, як нас пересилили сюди, щоразу, як я чула вночі шум літака чи вертольота, не могла заснути від переляку аж до самого ранку, – після тривалої паузи додала вона.
Уже добрих півгодини ми йшли крізь Гюмрі, колишній Ленінакан. Це місто було майже повністю зруйноване землетрусом 1988 року. Із тодішніх його трьохсот тисяч жителів живими залишилася лише половина. За останні роки Гюмрі було дещо відбудовано, і сьогодні тут проживає всього вісімнадцять тисяч чоловік. Ідучи вздовж центральної вулиці, ми не зустріли жодного кафе, чим, між іншим, були вкрай засмучені. Тоді розпитали жіночку, що йшла назустріч, та вона, недовго думаючи, запросила нас до себе. Тоді ми з радістю закупили продуктів для майбутньої вечері.
Оскільки переходи між Вірменією та Туреччиною не функціонують вже майже дев’яносто років, ми були змушені знову повертатись до Грузії. На виїзді з Гюмрі дорога виявилася вкрай пустою. Попереду майоріли засніжені гірські вершини, тоді як над самим містом лив дощ. Загалом, ситуація виглядала безнадійною. Та раптом зупинився дорогий білий джип з грузинськими номерами – чи не перша попутка за півгодини, що виглядала на транзит, а не „до ближчого села”. Двоє мужчин погодилися взяти нас аж до містечка Ахалкалакі на території Грузії – ми просто не могли повірити у це!
Адана, 05.04.2005
