terapia rodzin

Незабаром безпросвітне сіре небо разом із важким сірим містом, розмиті дощем у картину безнадії та суму, залишилися не більше, аніж спогадом минулого. За мить ми опинилися посеред осяяного яскравим сонцем безмежного сніжного поля та поміж далеких гірських вершин казкового плоскогір’я. Шар снігу заввишки в метр утворював геометрично правильні борти обабіч смоляно-чорної звивистої смужки дороги, наявність якої лиш підкреслювала неземну разючу білизну цієї безмежної хвилястої площини. Всі відтінки залишилися позаду – із сірого ранку ми потрапили у чорно-білий вечір. Виглядало, ніби ми ходимо „по чорних” у даній комбінації великої шахової партії. Також я цілком здогадуюсь, якою фігурою був у грі, а от за яких ми грали – так і досі не знаю. Та й не важливо – адже усілякий поділ на „чорних” та „білих”, „червоних” та „блакитних”, нехай за певних обставин на „вірмен” та „грузинів” – чи це не умовність, придумана самими гравцями?

Хвилює одне – як же вони всі зуміли пересваритися на такій маленькій ділянці скелястої землі?

Виявилося, що люди, які нас підібрали, належали до верхівки вірменської громади Грузії. З їх слів довідались, що в Ахалкалакі з десяти тисяч жителів дев’яносто два відсотки населення становлять вірмени. Всього ж у губернії Самцхет-Джавахетія приблизно половину населення складають вірмени, в той час як в Грузії в загальному – вісім відсотків. У таких розмовах наблизились до грузинського кордону – шлагбаума посеред сніжної пустелі. Водій поводив себе більш ніж упевнено, примусивши начальника посту попросити вибачення – ще й вірменською мовою – за те, що він посмів спитати про паспорт! І той справді швиденько перепросив, від страху забувши про всі документи. От так ми й залишились без вірменських штампів у паспортах – ніби й не побували у цій дивній країні.

Слід зауважити, що дороги на території Вірменії, на противагу решті інженерних споруд, знаходяться у відмінному стані. Зі слів одного з наших попутників – це завдяки інвестиціям відомого американського мільйонера вірменського походження. Проте слід мати на увазі, що у зимово-весняний час ряд високогірних доріг може бути закрито з огляду на снігопади. Щось таке діялось і на тій дорозі, якою ми їхали – джип був чи не єдиним транспортним засобом на всьому шляху. Тільки перетнули кордон з Грузією, як одразу потрапили на абсолютно розбиту, типову пострадянську дорогу, та ще й не розчищену від снігу. Тільки джип міг пройти тут – бачили кілька вантажівок, що застрягли, а про легкові й мови не могло бути. Тепер ми сповна могли оцінити те, наскільки нам допомогли ці люди – якби не вони, сидіти нам чортзна-скільки часу в тупиковому куточку Вірменії або ж повертатися до Тбілісі.

На якусь мить відчули себе просто щасливими, проте мандрівна доля на цьому не зупинилась та, немовби у компенсацію за сірість прожитого дня, подарувала ще й несподівано комфортну ночівлю. Один із двох добродіїв виявився власником чудових готелю та ресторану, розташованих на околиці Ахалкалакі. Тут нам гостинно запропонували зупинитись на ніч в номері „люкс”. В середині ми знайшли телевізор з кількома десятками каналів супутникового телебачення, чудові ванну кімнату і спальню та ще купу всіляких зручностей, за якими скучили під час мандрівки.

Невдовзі після поселення спеціально для нас з Олею було накрито стіл в окремій кімнатці ресторану. Шашлик та вино „Алозанська Долина”, сулугуні та інші сири, назв яких так і не дізналися, кілька різних салатів та пляшок пива – на жаль, багатьох з тих страв так і не спромоглись скуштувати.

А ввечері запросили приєднатися до кола, а може, вірніше „клану” високопоставлених мужів – тих, кому належала як адміністративна, так і фактична влада в цьому вірменському містечку на території Грузії. На завтра ці дядьки планували проведення мітингу. Наскільки дозволяла кількість випитого доброго вірменського коньяку, я намагався занотувати нашу застільну бесіду.

От що розповів мер Ахалкалакі Наірі Іріцян про причини проведення завтрашнього мітингу.

- Перше, чого ми домагаємось, щоб Грузія прийняла закон про національні меншини. Тим паче, що наявність такого закону є необхідною умовою для держави, яка прагне вступити в Євросоюз. Сьогодні на вірменську діаспору чинять тиск – вивчення грузинської мови стає все більш обов’язковим. Так, відтепер навіть посадовці повинні здавати іспити з грузинської мови. А що ж робити, якщо в Ахалкалакі сьогодні є три вірменські школи, одна російська і лиш одна грузинська?

Крім того, ми виступаємо проти нещодавно втіленої в життя адміністративної реформи. Новоутворена губернія підпорядковує аж шість міст. Наприклад, жителі нашого міста тепер повинні їхати спеціально на 3-4 дні в Ахалцихе – столицю губернії, лиш для того, щоб отримати паспорт. Також, хоча й не надто наполегливо, ми домагаємось того, щоб Грузія визнала факт геноциду вірмен на території Туреччини 1915 року.

Але основна причина демонстрації – це дії грузинського уряду, спрямовані на виведення російських військ з території Грузії, зокрема закриття 62-ої російської військової бази в Ахалкалакі. Після розпаду СРСР заводи, що знаходились тут – канатних виробів, залізобетонний, маслосирзавод, пивоварня і птахофабрика, – не функціонують. Отож, військова база сьогодні забезпечує місто значною кількістю робочих місць. Крім того, дислокований російський військовий гарнізон слугує гарантією безпеки від можливих зовнішніх та внутрішніх загроз. І по-третє, російська військова база означає присутність у регіоні та підтримку цілком зрозумілої нам російської мови.

Грузинський уряд сьогодні зовсім не дбає про проблеми нашої губернії, вісімдесят чотири відсотки населення якої зайняті у сільському господарстві. Дванадцять відсотків надходжень у бюджет губернії складає прибуток від продажу картоплі. Нещодавно Грузія несподівано закупила дешеву картоплю із Туреччини та Вірменії, в результаті чого бюджет регіону поніс значні втрати. Хочу зазначити, що завжди, коли ми звертаємось зі своїми проблемами до грузинської влади – ми просимо, коли ж до вірменської – вимагаємо.

Наступного дня прокинулись доволі рано – ще й до всього виграли одну годину через зміну часових поясів між Вірменією та Грузією. Близько десятої готель уже спорожнів, оскільки всі пішли на мітинг. Як було домовлено, об одинадцятій за нами повернулися адміністратор готелю та шофер, щоб відвезти службовим авто на демонстрацію у центр міста. Тут ми мали можливість зробити декілька фото, а також уволю поспілкуватися з учасниками численного мітингу. Потім ті ж люб’язні адміністратор та шофер закинули нас за місто на трасу. Таким чином, можливо, ми й зіграли якусь невеличку роль на шахівниці у турнірі Вірменія-Грузія. Я ж вважаю за обов’язок передати не більше, ніж побачив та почув, незалежно від особистих переконань.

Далі дорога, покинувши плато, спускалась в ущелину. Тут проходила в середньому одна машина за півгодини, і ті декілька, що проминули нас, були вщент забитими. Невдовзі таки підібрала військова вантажівка, в кабіні якої вже було троє. Ми одразу прикинули, що з огляду на розбиту дорогу та завантажене авто наступні тридцять п’ять кілометрів долатимемо більше години – так і сталося. Вийшли на повороті на Вардзію – там, де у місці злиття двох гірських рік, розкинувся величний замок цариці Тамари.

Наш путь пролягав у верхів’я річки Кури – тієї ж самої, на якій розташовані грузинські міста Боржомі, Горі, Тбілісі. За сімнадцять кілометрів попереду таємнича Вардзія. З добру годину прочекали автобус, який так і не прийшов з Ахалкалакі – вочевидь, водій вирішив приєднатися до демонстрантів. Пішли пішки. Нас переганяла приблизно одна попутка на годину, проте у більшості з них не було місця навіть щоб дихнути.?

Двічі зупинялися легкові, вщент забиті молодими людьми – чомусь лишень чоловіками. Ті могли тільки поспівчувати нам з важкими рюкзаками. Хоча за якийсь час одна повернулася пустою – нас кликали приєднатися до компанії, що зупинилась на гарячих джерелах, та скуштувати разом шашлик. Ми пояснили, що ще сьогодні хотіли б відвідати Вардзію – хлопці прийняли це прохання до уваги, пообіцявши одразу ж після пікніка закинути туди.

Але не так склалося, як було заплановано. Вже більше години відпочивали з цією компанією, коли навідалися двоє хлопців – ті, що проїжджали повз нас у другій завантаженій попутці. Вони теж повернулись підібрати нас, але не знайшовши, почали турбуватись і нарешті спіткали аж тут – в стороні від дороги. Хлопці попросили вибачення перед першою компанією і чемно спитали, чи не хотіли б ми приєднатись до них? Вони відпочивали біля самої Вардзії, на інших гарячих джерелах. Ми разом з першою компанією поміркували, що то буде нам „на руку”, але добру годину ніяк не могли розпрощатися з тим дружнім народом. Подяка за смачний шашлик, декілька фото, обмін адресами, і от ми їдемо гостити вже до зовсім інших молодих людей.

Приїхали трохи запізно – скельний монастир Вардзія вже зачинявся. В принципі, дядько на прохідній не мав нічого проти того, щоб пустити на територію монастиря, але вже смеркало, і роздивитися бодай щось навряд чи вдалося б. Не зважаючи на усілякі заперечення з нашого боку, хлопці ще й вирішили заплатити за готель, після чого поїхали назад в Ахалкалакі, звідки були родом. А незабаром той працівник музею, що зустрів на прохідній і пізніше поселив у готель, запросив до себе в „сторожку”, де ми разом мило повечеряли. Він був чи не першим грузином, якого ми зустріли на цих землях. Воістину, кавказька гостинність не знає меж!

Що ж таке Вардзія? В перекладі з грузинської – „замок троянд”, а насправді – величний печерний монастир. Печери розташовані у декілька поверхів, в одній з них витесано резервуар із джерельною водою; загалом печер біля трьохсот. Головна церква Успіння була витесана в скелі з повеління цариці Тамари та батька її Георгія XIII у XII сторіччі. Вардзія була улюбленим місцем перебування цариці Тамари. В XIV сторіччі монастир зазнав нападу монголів, а у XVI – персидського шаха Тахмасбу, який пограбував багатства монастиря. Кілька років тому частину Вардзійського монастиря було відновлено на приватні кошти.

Рано-вранці без жодних провідників вирушили досліджувати монастир. Здається, окрім кількох монахів, ми тут були самі. На одній із численних галерей знайшли дзвін та важкі двері, що вели у згадану вище витесану в скелі церкву Успіння. Наважились зайти – в середині нікого не було. Коли наші очі звикли до темряви, то навпроти зауважили ще одні двері – ті також виявились не зачиненими. Тут знадобився мій ліхтарик. Крізь темряву залів та келій дісталися тісного проходу, що невпинно вів наверх. Спочатку одне з його тупикових відгалужень вивело до жахаючої безодні, однак за якийсь час ми таки побачили сонячне світло. Було очевидно, що ми потрапили на один з останніх поверхів монастиря із пречудовим видом на гірську ущелину ріки Кури.

Невдовзі сіли у маршрутку, що прямувала до Ахалцихе, і за години дві були у містечку. Розміняли гроші, зробили закупи на базарі та зайшли в одне кафе, де привітні продавщиці склали нам компанію. Ми з Олею вагалися – повертати у бік Туреччини чи, можливо, прямувати далі до Батумі. В бік Батумі на мапі було зображено вельми ненадійну дорогу, ще й з гірськими перевалами. Весна – найнесприятливіша пора року для автомандрівок горами. Всі сумніви розвіяв шофер, що обідав за сусіднім столиком, він повідомив, що дорога на Батумі закрита.

Одразу зловили попутку на якихось десять кілометрів – до Вале. Це невеличке місто виглядало просто жахливо. Мало того, ми тут застопили трьох дивних мужиків на абсолютній розвалюсі. Ті, проїхавши метрів сто до зачиненої автозаправки, а точніше до цистерни в полі – саме так тут виглядають останні, повернули назад. В результаті мали просто відмінну екскурсію цим жахливим містом, але насправді нам дуже кортіло нарешті дістатися кордону, адже скоро мало стемніти, та й надворі було далеко не літо. На завершення нав’язливі мужики ще й сказали, що не відпустять, доки не вип’ємо з ними десятилітровий бутель вина. Мало не через сварку ми нарешті дісталися на волю.

На кордоні ніяк не могли знайти нікого, хто б перевірив документи. Раптом один митник радо запросив до себе в кабінку. Він довго щось там переписував з паспортів у журнал, потім вказав на вихід... в сторону Грузії. Ми повідомили, що прямуємо до Туреччини, на що він з деяким розчаруванням запитав: „А навіщо я тоді це все писав?”

Адана, 05.04.2005