21 день
Учора, від’їхавши на сорок кілометрів від кордону, ми мали задоволення спілкуватися з рідною Державтоінспекцією, до речі, відомою на просторах всього СНД своєю безсовісністю. Дбайливі очі стража дорожнього порядку відблискували шістдесятипроцентної чистоти алкогольним сяйвом. По-спартанському грубий тон його, дещо надломленого (вочевидь, разом із життям), голосу вселяв глибоку довіру до подальших зречених ним сентенцій. Ми щиро посміхались і намагались все переводити у площину жартів, проте в атмосфері цього лігва бідних та ображених, до якого ми були дещо нав’язливо запрошені, жодні радощі не були доречними. Врешті-решт, діставши відповіді на усі запитання і не знайшовши приводу для поживи, збентежений страж порядку зрік наступне: „Нє надо смєяться. Вся страна в слєзах, а ви смєйотєсь”. І додав: „Вибори на носу!” До речі, його слова мають сенс саме сьогодні – ми з вами тоді вперше обирали славнозвісного гаранта наших громадянських свобод. Зрештою, можна зрозуміти і цього стража, і навіть самого гаранта – ми всі з одного лігва.
Втішені думкою про те, що бодай хтось піклується про майбутнє цієї країни, ми без особливих душевних коливань покинули перших на нашому шляху співвітчизників. Одразу той же милий водій, що підвозив до кордону, підкинув ще на сто шістдесят кілометрів ближче до друзів, батьків, знайомих, рідних.
Під Конотопом ми ледь не врізали дуба, чи то не потонули у слабенькому автомобільному потоці, проте ввечері ще встигли зловити „Москвич”, в якому було троє – батько і два сини. Всю дорогу до Києва хлопці просили вибачення за тихохідність транспортного засобу, жартуючи на лад: „Ну зараз, дров підкинемо...”. У той час їх батько примудрявся переганяти не тільки „Жигулі”, але й деякі іномарки, а ми, перелякані нововідкритими властивостями „Москвича”, шукали ремені безпеки і богів.
Вийшли за тридцять кілометрів до Києва, щоб зупинитись на ніч посеред соснового бору. Зранку не готували сніданку, а лиш зробили каву і попрямували у столицю. Перетнули Київ на метро і одразу ж зловили до Житомира мікроавтобус з двома хлопцями, яких можна було б назвати колегами, якби не одна деталь. Вони це називали „гастролями” – час від часу подорожували Україною на попутках, нападаючи на водіїв та грабуючи тих. Кажуть, що таким чином вони і помандрувати спромоглися, та й бідними не були.
Біля Житомира нам став новий експериментальний прототип автобуса ЛАЗ, що повертався з оглядин у Києві до Львова. Єдиним його пасажиром, який виявився ще й цікавим співрозмовником, був експедитор заводу „ЛАЗ”. Ми подружилися і потім ще не раз зустрічались у Львові.
