terapia rodzin

Місяць

Точить об сосну

Гострий край.

Міста

Сяйвом спалахнув

Виднокрай.

Фари

Зустрічних машин

Б’ють у вічі.

Тіні

Первісних тварин

На узбіччі.

Фури –

Дикі мастодонти

Завивають.

Мури

Лісу їх з дороги

Не пускають.

Скоро

Все забуду я –

Згублю в часі.

Знову,

Дівчинко моя,

Ми на трасі.

Її звали Юлею, і ми були психотично закохані одне в одного, а окрім всього ще й багато разом подорожували в ті дні. Нижче наводжу щоденник однієї із наших найцікавіших мандрівок.

2 день. Добрий шмат зробили вчора. Тепер ми на трасі Київ-Санкт-Петербург – двісті кілометрів за Мінськом. Учорашній день – чудовий приклад непередбачуваності автостоперської долі. Але усе по черзі.

Ніч перед виїздом провели на вечірці у друзів, а під ранок вийшли на трасу. Почували себе відповідно. Від’їхали до Жовкви і тут же застрягли. Я знітився, чого не сказав би про Ю, і вона не помилилась у своєму оптимізмі – одразу за двадцять метрів від нас зупинився білий „Фіат”. Після короткої розмови Ю крикнула, щоб я мерщій забирав свої манатки і заскакував у машину до своєї однокласниці! Це все було правдою – однокласницю звали Олею і вона – сюрприз! – зі своїм італійським нареченим їхала відпочивати у Шацьк. Мила зустріч!

Далі – цікавіше. Зупинилися білоруси – чоловік і жінка. Ми дуже любимо пригоди, отож не могли відмовитися від їх пропозиції – вони, як це часто буває на кордонах СНД, займаються контрабандою і поверталися в Білорусь лісовими дорогами, оминаючи КПП. Ми не нарвалися на жодних прикордонників, хоча із запізнілих слів водія я зрозумів, що мали всі шанси. Славний початок.

Вийшли за три кілометри від траси. І тоді знову я знітився, і знову Ю повеселішала, і знову нам пощастило. Їхали собі хлопці лісом через кордон – перевозили спирт. І тут зустрілись їм ми на дорозі. Питається, чого б не підкинути нас до траси? Водій був львів’янином, а крім того з’ясувалось, що якісь його колеги, з якими ми незабаром зустрілися, от-от рушають до Татарстану. Швидкий мікроавтобус, мовчазні хлопці, чудова пряма „олімпійка” (Брест-Москва). Ночівля на заправці – ми в палатці поруч із машиною. Мало не подумали плюнути на Мурманськ (до речі, прямуємо ми в Мурманськ) і поїхати з хлопцями в Татарстан. Але до потрібної розвилки отямились.

Пишучи ці рядки, я опинився в якійсь швидкій. Власне, вибачте, шановні читачі, події розвиваються ще швидше, і ми вже у Вітебську. Оглянули місто, поїли, вийшли на трасу… і застрягли на дві години на пустій дорозі. Зате потім трапився один цікавий тип – кримінальний авторитет, естонець.

Тут, чоколядові мої, дозвольте декілька слів щодо магії автостопу. Я вже згадував про абсолютну непередбачуваність подій і пригод. Перші під час подорожей мають тенденцію переростати у другі, таким чином даруючи певний сенс вашому існуванню на трасі. Декорації навколо вас змінюються дуже швидко – позавчора ви нелегально переходили швейцарсько-французький кордон через Альпи; вчора один поляк знайомив із Греноблем; сьогодні – Марсель, Монако, Ніцца; завтра – Мілан; через кілька днів – в’язниця в словенському містечку Марібор. Змінюються і люди – вони всюди інші: поліщуки так само відрізняються у своїй ментальності від галичан, як і від білорусів. Із різних планет походять, скажімо, східні українці, литовці, північні росіяни, карели, татари, калінінградці, башкири… Великі міста мають свою ментальність: між Києвом, Москвою і Петербургом міжгалактична відмінність. Не переходитимемо західних кордонів у наших опусах, бо поведінка створінь антисвіту аж ніяк непідвладна нашому пізнанню, милі мої співвітчизники. Достатньо підкреслити, що майже кожна окрема область нашої держави – це інший люд, інша мова, інша поведінка.

Третім після непередбачуваності і пізнання, але найважливішим чинником виникнення автостоп-культури є специфіка самої комунікації під час такої поїздки. По-перше, людина, що зупиняється підвезти вас безплатно, є позитивно налаштована на спілкування. Ви дістаєте, і від вас очікують лише позитивних емоцій, моральної підтримки і часто глибокого розуміння. По-друге, „ефект подорожнього” – вас бачать уперше і найімовірніше востаннє, отже, з вами говорять про те, про що ні з ким іншим не поговориш. З вами відверті. У цьому всьому я знайшов багато спільного з таким явищем, як групова психотерапія.

Подорожуючи стопом, ви перетинаєте не тільки певні рельєфи і країни, ви перетинаєте ментальності, особистості. Вражень і досвіду за одну таку тижневу мандрівку можна дістати більше, ніж, скажімо, за рік життя у Львові. …кримінальний авторитет, естонець. До речі, дуже приємний дядько – розповів, як він подарував машину дочці за те, що вона сама вступила до вузу, пригостив нас шашликами і зробив гак, підкинувши під Псков, хоч йому було зовсім не по дорозі.

Увечері другого дня подорожі дісталися до Росії. Знайшли чистеньку річку, де скупались і попрали речі. Далі – „мерс” із затемненим склом, молоді чоловік і жінка, класна музика. Лиш тільки ми сіли, вони одразу ж попросили – „ну, розповідайте!” І нам було що розповісти, і їм було цікаво. А через сорок кілометрів розійшлися з новими друзями назавжди. Ми вчилися знаходити й губити.