terapia rodzin

Понеділок. Зранку не вийшов на роботу, бо мав змінити пробиту камеру. Власне, змінював механік разом із шиною, гальмами й усім іншим, що там зогнило, – я в цей час влаштовував усе, що не встиг за вихідні. День як почався, так і продовжував текти в незвичному руслі. Починаючи із нетипових районів роботи і закінчуючи особливим способом переправи через Темзу – поромом. Також той день був якийсь незвичайно сонячний.

Вівторок. Щось змінилось, нарід, в цьому світі щось змінилось сьогодні. Чи зауважили ви, що зима – це вже зовсім не зима, а такі собі безпорадні спроби сірих хмар приховати блакить неба? Що сьогоднішній лихий вітер – це не що інше, як подих весни? Раптом лондонці почали посміхатись! Я навіть упевнений, що й у Львові усі шкіритимуться, починаючи із сьогоднішнього дня і, здається, навіки. Я ще не зовсім зрозумів, що діється. Ви не могли цього не відчути – поспостерігайте ретельніше, прислухайтесь.

Середа. То був найтепліший день цієї зими, і ніщо не могло зіпсувати мого настрою. З чого усе там починалось? Ага – з поліції, я дістав штраф за паркування – 40 фунтів. Потім пам’ятаю, трапилось одна цікава доставка – адресою призначення був Букінгемський палац, Її Величності принцесі Александрі. На жаль, тільки адресою відправлення було доволі сумне місце. Але, мабуть, досить пліток на сьогодні. Пізніше один розсіяний перехожий примудрився вистрибнути аж з-під самого колеса. Я вже було уявив жахливу пляму крові на його світлому плащі, погляди рідних, сповнені ненависті, тривалий судовий процес і довічне заслання на каторжні роботи до Папуа-Нової Гвінеї, як, раптом він зник. Ніколи не думав, що людина спроможна так стрімко підскочити. Дякую, дядьку, ти за нас двох стрибав.

А ввечері мав іншу цікаву доставку – у Брікстонську в’язницю. Брікстон –район Лондона (типу Гарлема в Нью-Йорку), де є багато нечемних і невихованих чорних. Оскільки тюрма в цей час не приймала великі пакунки з наркотиками і бомбами (а саме так виглядав мій), то я дістав домашнє завдання – ретельно охороняти його цілу ніч, а на ранок повторити спробу.

Четвер. Напружений день. Те ж можна сказати і про весь тиждень. Десь під вечір мої тонкі, міцно натягнуті нерви не витримали навантаження і, бренькнувши якимось істеричним акордом, зірвалися. В такому стані вже більше не контролюєш власної поведінки і починаєш творити глупства. Спочатку наплутав з адресами. Потім у мікрофон не спромігся видати нічого путнього, окрім якихось дивних звуків, які не знаю кого більше розстроїли – диспетчерів чи мене. Тоді подумав, що ніхто мене не любить і пішли вони всі в дупу. Але через деякий час заспокоївся, оскільки стояв перед загрозою ще одного неповного робочого дня. Після тих подій їздив на цілковитому автопілоті. Зловив себе на тому, що погляд застиг на одній мертвій точці, замість того, щоб, як це бува звичайно, з дикою інтенсивністю борознити мінне поле водійського зору. Випадково зауважив, що хоч мотоцикл і продовжує виконувати звичайні рандати, фляки і мертві петлі, але це вже відбувалось без моєї присутності як водія.

П’ятниця. І за ті п’ять днів скінчилась весна. І прийшла за нею зима. І сіре небо стало першоосновою світу, а синє – лишень ілюзією. І лихі зимові вітри були невгамовними, як ніколи, у Лондоні. Але у п’ятницю ввечері Вона для мене знову розфарбувала Лондон весінньою гамою кольорів.

Неділя. Вже вдруге я взяв участь у великому провінційному маскараді, але й цього разу не зустрів там жодної маски, яка вартувала б Вашої уваги, шановна публіко. Мої друзі якось розчинились у тамтешньому дійстві. Зустрів один оригінальний життєвий шлях – його володар виявився геть розчавленим ситуацією і за шляхетною маскою змушений був приховувати місиво власного „я”. Всім нам нелегко тут, любий друже.

Зловив один відвертий жіночий погляд – за ним пізніше розгледів вельми симпатичну блондинку років за сорок. Але чомусь одразу забув, як виглядала її маска. Потім довго гадав, яка саме то була із трьох, присутніх у залі гарненьких блондинок років за сорок. Нарешті запросив одну з них на танець, але то виявилась зовсім інша. Зніяковіли усі троє – я, вона і її чоловік. А тигрицю я усе ж таки помітив – вона і далі продовжувала спостерігати за мною своїм хижацьким поглядом з-під вуалі сигаретного диму.

Група „Земляки” з деякими заминками лабала коломийки, Шуфутинського і фальцетом „We don't need no education”. Колобкоподібні, коротко підстрижені лейбори попивали собі горілоньку та „Оболонь”. Легіні другої хвилі еміграції – воєнне покоління – схвильовано обговорювали вчорашні кавалерські походеньки, в той же час встигаючи далеко не лагідними поглядами супроводжувати усі наступні хвилі еміграції у прибої Клюбу. Я загубився в цих світах, нарід.

П’ятниця. Весь наступний тиждень з погодою діялось щось незбагненне. То сонечко припікало так, як це буває тільки влітку, то починалась справжня гроза з блискавками і громом, то холодний вітер з дощем, то сюрреалістичне зарево заходу сонця. Щось подібне діялось і в моїй душі. Але зовсім не метеорологічні зміни були цьому передумовою.