Тижні 2 - 3
День А. Раніше я казав, що Лондон для мене – це місто без душі. Та здається, я знайшов її – якщо не душу, то принаймні центральну нервову систему. Вона в Сіті-оф-Лондон. Місто велетнів зі скла і металу. Якщо колись приїдете сюди, залиште Парламент з Букенгемським палацом на потім, не шукайте чогось цікавого в Вестмінстері й Вест Енді – це все ви вже бачили, або принаймні можете собі уявити. Прямуйте в Сіті. Тим паче, якщо це вихідний, то там зовсім не людно, і ви дістанете неповторні враження!
Три вечори на тиждень літаю по дну скляних каньйонів велетенського лабіринту. В цьому є щось від комп’ютерної графіки фантастичних фільмів. Уявіть собі, що ви знаходитесь у подібній ущелині між скляними спорудами чудернацької форми і вражаючої висоти. Довкола – стіни-дзеркала. Вузька смуга неба над головою нагадує про дещо далеке й нереальне. Прозорі стіни не вміють приховувати таємниць. Все, що за ними, – офіси, велетенські холи, металеві конструкції, колони, дерева, фонтани – все це доступне вашому поглядові. Уявіть, що ви доволі швидко керуєте по дну ущелини коротенького провулка. На вас навалюється велетенська споруда, що попереду. Чим ближче ви до неї, тим величніша стіна, тим безпорадніші ви. Ви наближаєтесь до гігантського дзеркала, в якому пливе відображення іншого велетня, того, що позаду. Ви губите усілякий зв’язок з реальністю.
Відчуваю безмежну потребу в Не-Її ласці. Я собі вкрай реалістично уявляю дотики Не-Її рук до мого тіла, відчуваю Не-Її поцілунки своїми вустами, відчуваю Не-Її волосся своєю щокою. І це єдине, чого по-справжньому прагну.
День Б. Той день ознаменувався несподіваною сюрреалістичною прем’єрою. Ніч вмить загасила місто – атомний реактор, і тепер воно під дощем нагадувало купу ледь жаріючого вугілля. Ніч, приховуючи в собі загрозу, стікала чорним слизом дощу шибками вікон тісних жовтих лігвищ. Таємниця починалася одразу ж за стінами тунелів-доріг, де клубки мутної та в’язкої пітьми, зліплені між собою слизом дощу, вплелись у гілля дерев, обліпили до толі стрункі фасади будинків, клекотіли там, де раніше були провулки та подвір’я. Ніч стискала місто у своїх фатальних обіймах. Під звуки стогонів та зітхань ніч безжалісно висікла місто батогами вітрів. Час від часу світло моєї фари вихоплювало із пітьми демонів того, потойбічного світу.
Я бачив Дикий Танок Опалого Листя.
Я бачив, як оголені та розкарячені Тіні, немов вірні пси Ночі, (чи швидше, судячи з їх дикої та розбещеної грації, віддані її служниці) стрімко виринали із в’язкої пітьми та відчайдушно кидались під колеса. Також помічав духів Дня – грайливі різноколірні сяйва, що бігли попереду мого мотоцикла, то занурюючись, то знову з’являючись на поверхні мокрого асфальту.
Війна світла й тіні. Війна, в якій Місто наперед було приречене на поразку, якби той бунт стихій не був таким короткочасним. Хаос, що породив гармонію. Приречений світ, що проіснував дві миттєвості-години і ніколи більше не з’явиться знову. Чудовий, унікальний, непізнаний.
Вітер кидав мотоцикл із боку на бік. Дощ перетворив асфальт на лід. Актори другого плану зійшли зі сцени. Це була наша гра!
Скоро буде рік, як я працюю на мотоциклі.
