Тижні 19-20
Першого тижня дві тисячі другого року відкрив для себе одну несподівану новину: виявляється, навіть у мороз і під час ожеледиці кур’єри все таки виживають. Ну, принаймні з тиждень можна протриматись без видимих пошкоджень. Сам пересвідчився.
Вівторок. Ура! Дістав штраф за паркування на зігзагу (дорожня розмітка). Ситуація була доволі простою: знаючи, що порушую, зухвало зупинився прямо навпроти поліцмейстера і пішов собі доставляти пакет. Я бачив його і, за бажанням, міг би зупинитись на п’ять метрів далі – на жовтій лінії. Думаю, що моїм мотивом було задоволення власної цікавості: хотів знати, чи врешті зверне на мене бодай хтось увагу у цьому проклятущому місті. Експеримент обійшовся мені у шістдесят фунтів. Якось безглуздо вийшло – аж трошки було засмутився. Я себе втішав, що того дня заробив більше. Але, з іншого боку, рівно стільки ж заробив за весь минулий тиждень (стояв без роботи на свята). Віддав їм свій день зусиль, нервової напруги, холоду та ризику. Нехай беруть – у мене є ще.
Середа. Ура! Знайшов собі нову іграшку, більше не буду бавитись поліцейськими – дорого. Мені здалось, ніби вже досить орієнтуюся в адресах, і вирішив узяти собі рацію. Повно переваг – на жаль, я не знав про них раніше. Прослуховую весь ефір, а це значить, що перебуваю в курсі загальної ситуації, а це значить, що тепер більш адекватно можу спланувати власні дії.
П’ятниця. Навідався до механіка. Ура! Мені справді непоганий байк дістався – він і досі не розвалився, незважаючи на мою експлуатацію та стиль їзди. Все, що могло відпасти, повідпадало ще за перший місяць (індикатори повороту і т. п.). А двигун який! Це ж треба – стільки пропрацювати без мастила і не накритись! Вчусь... А взагалі, речі існують для того, щоб служити нам, а не навпаки, хіба не так?
Відбулося те, чого я не міг собі і уявити. Ще в суботу, ідучи пішки додому з репетиції вертепу, зауважив, що крокую вже по зовсім іншій землі – не тій холодній, що була до того. А змінилось у ній те, що я відчув, ніби вона тепер моя не в меншій мірі, ніж інших жителів цього міста. Від Українського клубу до мене з двадцять хвилин пішки. Я знав кожний провулок дорогою, кожну крамницю, будинок, яму в асфальті. Але не в цьому була річ.
І навіть не у тому, що я вже знав частину жителів цього міста. Чи то старих своїх клієнтів з часів, коли працював барменом, чи то локальних колег водіїв, чи то знайомих зі школи, чи то нових своїх друзів – кур’єрів. Де б не мандрував останнім часом: Лідс, Кембридж, Шотландія – кожного разу несподівано зустрічав когось із лондонців. Але й це не мало жодного значення – можна до досконалості вивчити Лондон і його жителів, але при тому ви все одно будете залишатись чужою частинкою в його організмі.
Зауважте, що Лондон – це не лише англійці. Це й негри, араби, індуси – вони тут “свої” не менше за перших. Англійці навіть якось губляться серед цього різноманітного люду. Я тут знайшов знайомих чи не з третини країн усього світу. Але...
Щодня після вертепу я живу цим. Це зігріло мене тоді, це болить мені тепер. Із Вами мені було тепло. Вже тиждень пройшов, а все ще не можу забутись у своїй Грі. Знаю, що не тільки я відчув це. Гей, нарід, мені потрібне Ваше тепло! І погляд тих карих очей... Це була точка опори в океані!
