Тиждень 1
День А. Привіт усім тим, з ким залишилась моя душа, хто живе в моїй пам’яті і з ким мрію знову побачитись. Ці листи – це (за винятком моментів опису Гри, в яку я потрапив) відображення моїх думок і переживань. Так воно виходить, адже співбесідників до певної глибини спілкування тут не знайшов, і чи не єдиний об’єкт, який спостерігав не лише поверхнево, – це я сам. Вибачайте за цей тотальний егоцентризм.
Повторюю собі, що “свідомість визначає буття”. Іншими словами – все, що тут побачу, буде намальоване ніким іншим, як мною. Стало звичним для мене жити „в динаміці”, жити в русі від дискомфорту до мети, жити пам’яттю і мріями, жити, як звір, але не жити „тут і тепер”. Я загубив гармонію. Динаміка – це те, що робить можливою професію канатохідця, – жодної секунди коливань, але... я загубив гармонію.
Всього лише другий день як тут, та вже відчуваю, як Гра поглинає мене. Інші гравці задають тон, та й правила, прийняті тут, інакші. Ще трошки, і Ви станете лиш образами моєї пам’яті. Жити у двох світах – цікаво, але далеко не безболісно. Кожного разу, повертаючись сюди, відчуваю те ж саме. Знаю, що так гостро воно триватиме максимум із місяць, поки Гра не захопить цілком. Сьогодні я прагну цієї Гри. Минулого разу після приїзду знайшов собі три роботи – так, щоб не мати жодної секунди вільного часу. Цього разу, через 15 хвилин по приїзді з аеропорту я почав працю. Маю списки того, що слід зробити, і живу цим. Так легше.
З часом ми „обростаємо” значимими для нас людьми у будь-якому соціальному середовищі. Я глибоко ціную тих друзів, яких знайшов тут, вони для мене, як краплини дощу в пустелі. Але не можу не думати про залишений океан. Один із розірваних зв’язків для мене є особливо важливим. Думаючи про ту особу весь час, живучи нею, я заповнюю пустку довкола. І припускаю... ні, вірю, що вона все ще чекатиме мене, коли я повернусь. Не вмію жити „тут і тепер”.
День Б. Все. Здається, не існувало Львова, не існувало України, не існувало Вас. Залишились почуття.
День В. Ми перебували у нашому звичайному класі нашої звичайної школи. Студенти, збірна чи не з усього світу, які завзято прагнуть нарешті осилити цю остогидлу англійську. Тема була „психіатрія, психотерапія, психологія” – моя тема. Чи не вперше так багато й упевнено про щось там розповідав. Але це все не остерегло мене від одного фатального погляду за вікно, де не було нічого, крім сірої, типово лондонської імли. Потім мій погляд зупинився на обличчях безмежно чужих мені людей. З багатьма разом вчимося вже більше, ніж півроку. До багатьох відчуваю симпатію, і дехто з них симпатизує мені. Ми розмовляємо на перервах про роботу, про навчання, про щось там ще. Але я їх не знаю. Не відчуваю. Не розумію.
Спочатку мене охопив якийсь дитячий страх, так, ніби був у незнайомому та ворожому середовищі. Потім страх переродився в глибокий сум і почуття абсолютної відчуженості. Я продовжував щось там говорити – загалом, як мені здавалося, непогано грав свою роль, але те відчуття цілковито оволоділо мною.
Страх паралізує, робить негнучким, реакція на ситуацію стає менш адекватною. Чи випадково не в такому ж стані я прожив весь останній рік? Чи не в такому стані живу все життя? Чи не в такому стані і ви живете?
