terapia rodzin

„Запорожець” просто перевершував усі сподівання! Незважаючи на наші намагання не перевищувати швидкість 80 км/год., цей болід просто відмовлявся іти менше, ніж 90-100. За весь час мандрівки не було жодного піт-стопу і жодного разу він, як це часто нам пророчили, не перегрівся, навіть незважаючи на неймовірну казахстанську спеку. Дорогою часто доводилося вступати у двобій із автоінспекцією. Досконалим щитом поліцейському смугастому жезлу послужило моє журналістське посвідчення. Єдині штрафи хлопцям довелось заплатити у перші дні мандрівки, і то лише за недоліки у їх же власних документах – в Андрія не дійсні на території Російської Федерації тимчасові права, а у Любка – тимчасовий техпаспорт.

Наведу приклад одного такого двобою. На території Казахстану Любко, їдучи, з його слів, на швидкості 100 км/год., якось не зауважив, як нам на хвіст сіла поліція. Поліцейські же, посилаючись на свою камеру, стверджували, що ми їхали зі швидкістю 122 км/год. У ході розмови із ними я коротко виклав суть нашої експедиції, назвався журналістом і ввічливо попросив поліцейських дати коротеньке інтерв’ю для наших читачів. Основним питанням було, що, на їх думку, є більш якісне – наш запорожець чи їх прилад вимірювання швидкості? Перед початком інтерв’ю попросив їх назвати свої прізвища та звання. Нічого путнього ці дядьки, на жаль, так і не повідомили, але нарешті попросили вибачення та побажали нам щасливої дороги. Сподіваюсь, наш спідометр не бреше. Гірше було з російськими ментами, які часом просто вимагали штраф за придумані ними ж порушення (творчий нарід!) – усі подібні атаки було гідно відбито.

Одного разу в Казахстані нам довелось подолати чотириста кілометрів суцільного бездоріжжя. Тоді, щоб встигнути у строк, ми мали їхати не зупиняючись день, ніч і день. Основна дорога нагадувала пошматоване вибухами снарядів поле бою, але обабіч неї часто проходили паралельні „ґрунтовки”. Там, де закінчувався степ і починалась пустеля, такі ґрунтовки перетворювались на своєрідні жолоби, дном яких, щоб не зав’язнути, слід було швидко їхати.

Ми домовилися з хлопцями тієї безсонної ночі, що кожен з нас зробить за кермом по сто кілометрів, в той час як інші намагатимуться спати. Мені й до того не вдавалось їхати повільно, але в ту ніч я відчув себе автогонщиком. Ми блукали у пісочних лабіринтах, обганяли джипи, їздили на двох колесах і на одному задньому. На суцільних віражах змієподібної ґрунтовки наша машина часом займала чи не вертикальне положення, опираючись двома колесами на дно, а двома на борт дороги. Нас підкидало на ямах, і хто був не прищеплений, як мінімум ризикував дістати струс від удару об стелю. Андрій і Любко чесно намагались заснути, але щохвилинні перельоти в межах всього простору кабіни аж ніяк не сприяли цьому. На дев’яностому кілометрі мене мало не силою зігнали з водійського місця.

Ніхто з нас уже не вірив, що цей вічний степ і вічна спека коли-небудь закінчаться, як раптом на четвертий день ми виїхали до величного гірського масиву Тянь-Шаню. Нашим радощам не було меж, адже за цією чотирьохтисячної висоти засніженою стіною знаходиться країна наших мрій! Ми, не зупиняючись, перетнули забиту автомобілями Алма-Ату і на п’ятий день досягли прикордонного з Китаєм містечка Жаркент (колишній Панфіловськ). Любко знайшов майстра, що ремонтував запорожці, – у нього ми залишили наш славний крейсер, а також влаштувались на ночівлю. Наступного ранку згідно з безглуздими бюрократичними правилами вистояли черги для того, щоб пройти реєстрацію – у наших паспортах заплямували ще одну сторінку і відпустили.

Ще добрих чотири години пішло на це безглуздя посеред пустелі, що зветься митницею. Ми знову глупо простояли у всяких збірниках, кошарах, стійлах. Нас ще раз провели крізь якісь конвеєри, м’ясорубки, птахорізки, металопрокати тощо. Китайський кордон не вільно було переходити пішки, отож після процедури холодного копчення у черзі нас завантажили у консерву багажного відділу „газелі” і повезли кудись в нікуди. Китайці ще годину-дві намагались дізнатись, чи ми випадково не є хитрими шпигунами та підступними диверсантами. Крізь скляні двері ми бачили Китай, але застерігали один одного, що то все лиш ілюзія, то все – то та ж пустеля, тільки більш справжня, а видима нами реальність – то лише велика німа вистава, не більше.

Але я навіть уявити собі не міг, наскільки наші здогадки були вірними! Коли ми, нарешті, обережно, щоб не провалитись у пустку, спустились сходинками митниці, коли наблизились до металевої брами з двома вогненебезпечними драконами обабіч і безліччю рук, очей та пропозицій (на невіданих нам мовах) по той бік, коли пройшли цим незвичайним прикордонним містом декілька сот метрів... Власне пройти було не просто, оскільки дещо нав’язливі уйгури (місцеві арабо-китайці), побачивши нас, вважали своїм святим обов’язком щось виміняти, щось продати або ж запропонувати якусь сумнівну послугу. Не менш комунікабельними виявились і китайці, з тією лиш різницею, що якщо з уйгурами ще якось можна було порозумітись ламаною російською, то з китайцями – тільки мовою жестів, але навіть ті у нас були різні. Як тільки ми зупинялися щось дізнатись, навколо збирався натовп. Ввічливі китайці дзвонили з мобільного своїм англомовним або російськомовним друзям, пропонуючи нам трохи зачекати. Ми, на жаль, не мали змоги чекати, але хвилин через десять нас наздоганяв цей же захеканий дядечко з диким бажанням допомогти, не просячи нічого взамін. Така ситуація повторювалась тричі. Я вже було подумав, що ми приречені залишитись у цьому містечку навіки.

Зрештою, така перспектива навіть чимось і тішила. Із пустелі ми потрапили у доволі цивілізовану (за нашою теорією) ілюзію, в якій, крім дивних її мешканців, знаходились сучасні банки, страхові компанії, мобільні салони, парки, ліхтарі та музика. Все це було іншим, ніж у нас, але, здається, було.

Останнім нас наздогнав китаєць Саша, який, як з’ясувалося, колись провчився п’ять років на філології у Черкасах і тепер, як земляків, вирішив запросити нас до себе додому. Відверто кажучи, його безмежна гостинність була більш ніж доречною, адже виснажені кордоном і пізнім часом, ми тоді могли думати лише про ночівлю. Перед тим як влаштувати нас в окрему кімнату свого доволі солідного гуртожитку, він разом з приятелем повіз нас на машині за продуктами та у громадські душеві, яких у цьому місті навіть у таких солідних гуртожитках чомусь не було. І от ми в Китаї. Сьома ранку. Знадвору лунає голос диктора радіо і маршовий спів військових. Ми тут, але ми не віримо у все це, що оточує нас!

Щойно вийшли на трасу, як під’їхав мотоцикл, пасажиром якого був тип із відеокамерою в руках – ми пізнали одного з тих людей, що вчора так люб’язно намагались нам допомогти. І от у нас знову беруть інтерв’ю, цього разу місцеве китайське телебачення. Ми з жахом пригадали собі чисельні київські зйомки – це і тут переслідує нас!

Далі повільно просувались вантажівками угору вздовж живописної гірської долини, a коли виїхали на перевал, перед нами відкрилось безмежне мертве озеро в оточенні далеких гір. Тут вдалося домовитись ще з трьома вантажівками – кожен з нас сів в окрему. Дорогою у вантажівки, в якій їхав Андрій, пробило колесо. Усі кинулись його міняти. У цьому шумному процесі, який тривав з добрих півгодини, брали участь семеро чоловік. Андрій весь час солодко спав у кабіні, лише його п’яти стирчали з вікна над нами.

Ми з хлопцями знову сіли у різні вантажівки. Коли я покинув свою, то одразу ж зловив швидкий джип на солідну відстань. Вечоріло. Я опинився на автостанції якогось містечка. Спробував пояснити водіям, куди і як прямую – як завжди, мене вмить оточив натовп, і я навіть не помітив, як хтось із тих людей вручив мені те, що виявилось квитком на автобус. Маю підозру, що це був водій джипа, який останнім підкинув мене. Це був не єдиний подарунок цього міста – хтось із водіїв звернувся до молодих людей, які стояли неподалік – ті, на диво, говорили англійською! Але більш здивованими нашою зустріччю виглядали вони. Вони щось сказали – я відповів, і спраглий за інформацією, кинувся їх про щось там розпитувати, але вони не слухали. Вони раділи. Розповіли мені, що вивчають англійську у спеціальній школі, а я є першим іноземцем, з яким вони спілкуються цією мовою. Тоді вони запросили мене до харчевні і пригостили смачними китайськими пельменями. Багато розпитували, а потім раптом усі кинулись дарувати мені свої амулети – я вчасно припинив це. Симпатична дівчина, англійське ім’я якої було Тіна, спитала мене, чи не хотів би піти із ними до школи та поспілкуватися з цілим класом. Я погодився.

У світлій і чистій, припускаю, приватній школі мене завели до класу, де з півсотні школярів очікували початку уроку (була дев’ята вечора!). „Живого” іноземця ці дітлахи зустріли захопленим галасом та купою питань. Коли ж з’явилася здивована вчителька, Тіна ввічливо відрекомендувала мене. Здебільшого учні запитували, що я думаю про Китай, про їх народ, про школу (така рефлексія дещо здивувала мене), чи знаю якісь китайські слова – щораз висловлюючи щире і одностайне захоплення у відповідь.

Ми повернулися назад до автостанції, де якраз виходили із легкової Любко та Андрій. Я мав честь представити новим друзям своїх колег мандрівників. Ми обмінялись адресами. Багато хто із тих юних людей підходив і пропонував дружбу. Слово „друг” для них має тільки одне значення, і вони не сумніваються у його відповідності реальності. Навіть не здогадувався, що ще існують місця, де живуть люди із чистою та прямою душею.

Загалом самопочуття усіх учасників експедиції добре. Любко вивчає секрети східної кухні і поступово опановує мистецтво боротьби із локшиною на китайських паличках. Андрій їсть і спить більше за всіх, отож усі його біологічні процеси у межах дещо своєрідної норми. Що ж стосується мене, то весь час підганяю моїх колег і, здається, вже встиг добряче їм набриднути. Цілком можливо, що хлопці задумали здати мене уйгурам для провіанту.

09.06.2004, Урумчі