terapia rodzin

Непал зустрів нас лівостороннім рухом, монархічним ладом, неординарним часовим поясом (різниця з Україною на дві години сорок п’ять хвилин), симпатичними, невисокими та енергійними людьми, неймовірної краси гірськими долинами і терасовим землеробством. А ще якоюсь дивною військовою змобілізованістю – по дорозі до Катманду приблизно на дюжині постів нас зупиняли до зубів озброєні військові. Кожен з тих постів був захищений якщо не бетонними конструкціями, то принаймні мішками з піском та цілком міг служити неабияким опорним пунктом у військовій сутичці.

Ще перед нашим від’їздом по засобах масової інформації передали, що у Непалі тепер неспокійно через диверсії маоїстів – вони тоді захопили заручника. Наразі це все, що ми знаємо про маоїстів, але мушу зазначити, що було б надзвичайно цікаво познайомитися з ними ближче.

Катманду нас вразив. Це місто, безумовно, чоловічої статі, хоча і не без помітних рис жіночності в своєму характері. Станом на 2004 рік його вага становить чотириста тисяч жителів, а зріст – 2-5 поверхів. Невисоке й худорляве і, як усі азіати, надзвичайно стиснуте. Його зовнішність занедбана, особливо на периферії. Хоча вигляд центральних районів є дуже навіть пристойним, але коли придивитись, то стає зрозумілим – це не більше, ніж неоновий макіяж. Незважаючи на деяку неохайність, він є надзвичайно привабливим для оточуючих – перш за все відкритістю своєї душі та щедрістю недорогих готелів.

Вдень він заклопотаний продажем текстилю та сувенірів, проте вечірнє життя є ще більш насиченим і активним. Хоча до ліжка Катманду йде не надто пізно – десь між десятою та дванадцятою. Його музичні смаки відзначаються великою різноманітністю – так, до кола його уподобань одночасно відносяться старенькі блюзи Джіммі Моррісона, місцевій фольк та сучасний гоа-транс.

Беручи до уваги юність його віку, у Катманду далеко не все гаразд із серцево-судинною системою – вузькі вулиці ледве справляються з вічним бігом швидких автогемоглобінів, вело- і мототромбоцитів та пішолейкоцитів. І лиш пізно вночі, коли він ненадовго засинає, коли обмін речовин його динамічного організму дещо сповільнюється, тільки тоді серцево-судинний тиск спадає до норми. Вочевидь, не покращує його здоров’я той факт, що уже добрих кілька сторіч поспіль він щовечора викурює файку відмінного, як на мене, місцевого гашишу (50 рупій – менше одного долара – за пакуночок розміром із сірникову коробку!).

Мабуть, через залежність від гашишу він схильний до нав’язливого фантазування. Іншими словами, його свідомість більш охоче генерує власні образи, ніж сприймає події оточуючого світу. Бурхливі фантазії – плоди його патологічної уяви – є настільки привабливими для нього ж, що не залишають жодних шансів реальності. Часом він не впевнений, чи цей світ випадково йому не наснився. Катманду – місто динамічних та кольорових сновидінь!

Ми одразу ж навідались до одного із центральних готелів, де очікували знайти повідомлення від Геннадія та Оксани. На диво, жодної записки від співвітчизників там не було, тоді ми подалися до найближчого інтернет-кафе. Виявилось, що наші друзі вже два дні в Катманду, а повідомлення в обумовленому готелі таки було залишене. Також дізналися, що вони зупинились у готелі „Марко Поло” і настійливо рекомендували зробити це нам. Уже через п’ять хвилин опинились там – в доволі солідному і практично пустому у цю нетуристичну пору готелі. Домовились платити 400 рупій за тримісний номер, що виходило близько 2 доларів з кожного. І тільки-но ми встигли вселитись, як у двері радісно застукали – це сталося! Відтепер і ще двадцять п’ять днів поспіль під словом „ми” я розумітиму п’ятірку українців. Оксана і Геннадій прилетіли спочатку в Делі з Києва, а потім літаком же в Катманду. До речі, про Індію вони відгукуються з жахом – незабаром нам всім туди дорога.

Наступного дня зранку мали невеличку прогулянку до Храму Мавп – Сваямбунаф. Цей один з найстаріших буддійських храмів побудований у 460 р. н. е., розташований на мальовничому пагорбі над містом. До храму ведуть нескінченні сходи, які було закладено у 17 столітті. По дорозі наверх у парку, що оточує храм, ми вперше мали можливість спостерігати велику кількість макак. Поводяться ці нетерпеливі та стрімкі істоти більш, ніж нахабно – вже пізніше нагорі я причаївся із фотоапаратом біля ступи храму, спостерігаючи за їх поведінкою. Одна з них сиділа верхи на невеличкій кам’яній ступці та щось поспішно жувала, краєм ока поглядаючи на групу віруючих, що стояли неподалік у черзі до олтаря. На олтар клали різноманітні солодощі та фрукти, що, звісно, так чи інакше діставались тутешнім господарям – мавпам. Проте цього їм було мало. Тільки-но їжа закінчувалась, одразу ж це нахабне створіннячко кидалось до тієї черги та без жодних вагань виривало з рук якогось замріяного буддиста чергову порцію ласощів. Тут можна за 50 центів на день практикувати буддизм із англомовним учителем – за їжу та дах над головою вам більше не доведеться піклуватись. Ніщо не зможе завадити вашій щоденній медитації... можливо, крім мавп.

Дорогою додому Геннадій та Оксана завели нас на Дорбур – центральну площу цього міста, до речі, платну. Я зі своїм фотоапаратом, як завжди, відірвався від компанії і випадково забрів до одного дивного храму. Привабив мене витончений барельєф стін дерев’яного фасаду, та різьба дворика виявилась ще прекраснішою. Спитав у служителя, чи можу фотографувати, і, на диво, дістав стверджувальну відповідь. Щоправда, з тих пір той служитель не полишав мене – я було подумав, що ще один нав’язується у гіди, проте дещо в його словах зацікавило. Він пристрасно розповідав про якесь дивне вірування, про старовинний культ, що поширений як серед буддійських спільнот, так і серед хіндуїських – про культ Кумарі. Стало зрозумілим, що я потрапив до їх єдиного храму.

Поки розставляв штатив, монтував на ньому фотоапарат, робив знімки, цей дивний старий увесь час стояв над душею та розповідав про те, що Кумарі – це втілення хіндуїської богині Калі, богині смерті, як мені було відомо. Дух Калі після реінкарнації перевтілюється в одну із новонароджених дівчат і не покидає її до досягнення періоду статевої зрілості. Обов’язок жерців храму полягає у тому, щоб кожного разу безпомилково віднайти саме ту з дівчат, яка є втіленням богині. Шукають богиню лише серед новонароджених дівчат буддійського клану Сак’я. Спочатку для цього за зовнішніми ознаками відбирають декількох маленьких претенденток. Наприклад „повіки у неї повинні бути, як у корови” – загалом таких ознак біля тридцяти. Усіх маленьких кандидаток запирають на ніч у темній кімнаті, в якій водночас знаходяться різноманітні жахливі речі, як наприклад, скривавлені відрубані голови волів. Та з малечі, яка не злякається, а навпаки незворушливо медитуватиме цілу ніч, вважатиметься втіленням богині Кумарі. Надалі її вшановуватимуть відповідно.

Четвертого дня ми залишили Катманду і вирушили у Покхару. Це туристичне місто – друге у Непалі за чисельністю жителів і з найдорожчими цінами. Воно лежить у підніжжі масиву гори Анапурна – одного із небагатьох восьмитисячників світу. Власне туристична частина міста тягнеться уздовж берега мальовничого озера – тут ми і поселилися. У цих краях туристичний сезон починається у вересні, а ми ж потрапили в період мусонів. Покхара є ще й найвологішим містом країни, і дощі тут можуть тривати десять годин на добу. Саме тому в цей час ціни в чисельних готелях є терпимими – ми з Андрієм та Любком платимо 100 рупій (1,5 долари) за тримісний номер у чарівному готелі з садом неподалік озера.

Цей район є пристанищем повстанців – маоїстів. Ситуація у країні подібна до колумбійської – місцеві партизани так само є соціалістами (або комуністами). Вони утримують свою територію у важкодоступних районах, але можливо, у меншій мірі, практикують різноманітні диверсії – у тому числі і кіднепінг. Два тижні тому в одному з центральних готелів Покхари вибухнула бомба.

Ось уривки з деяких непальських газет за 26 червня 2004 року. Газета „The Himalayan” у статті „Маоїстський план удару по місту розкрито – кажуть армійці” пише: „Силам безпеки вдалося розкрити маоїстський план створення „великого хаосу” через вибухи мотоциклетних бомб у чутливих та людних районах Катманду. Таку інформацію надала перша бригада Королівської Армії Непалу. Цей підрозділ продемонстрував вилучену літературу, вибухові речовини та різні типи саморобних бомб...”

У цьому ж номері в іншій статті йдеться про те, що маоїсти вбили племінника екс-прем’єр-міністра Тхапа, перерізавши йому горло. „Він залишив дружину і трьох синів. Четверо маоїстів перестріли його за п’ятдесят метрів від дому. Його супроводжував один чоловік, але маоїсти не спричинили останньому жодних пошкоджень. Вважають, що Тхапа був убитий за те, що шпигував проти маоїстів”.

У той же час „The Katmandu Post” у статті „Маоїсти вбили чотирьох, звільнили 140 робітників цементного заводу” узагальнює ситуацію: „Останні події, пов’язані зі змовниками, вартували життя чотирьох осіб. Не припинилися випадки викрадення людей і бомбардування.” Єдиною позитивною заміткою серед цього хаосу було те, що маоїстські повстанці звільнили усіх працівників захопленого цементного заводу. Такою є нинішня ситуація у Непалі, якщо вірити пресі. Від людей ми чули, що армія маоїстів не менш чисельна і не гірше озброєна, ніж Королівська армія.

Одна із пліток заслуговує окремої уваги. Йдеться про контроль маоїстів над туристичною територією гори Анапурна, куди ми невдовзі вирушимо. Доведеться спочатку минати державні пости – ті люди повинні будуть перевірити, чи є в нас офіційні дозволи, а потім ще й пости маоїстів – ті нібито збирають по 1000 рупій (15 доларів) з кожного за пересування їх територією. На фоні загального хаосу ми вирішили не робити офіційних перепусток, які коштували б по 2000 рупій.

Покхара