terapia rodzin

Після двох днів відпочинку у Лхасі я вирушив у путь – мене вабив базовий табір Евересту, а Любко й Андрій, які надають перевагу культурним пам’яткам, побажали залишитися ще на день у столиці Тибету.

Зранку закупив невеликий запас продуктів, п’ять ампул глюкози (мапи околиць Евересту так і не знайшов), поїв і вирушив у дорогу. Одразу ж за містом зупинив гарний білий джип. Водій пообіцяв закинути лише до першого населеного пункту на нашому шляху, а коли туди дісталися, то після деяких вагань узяв далі. З цього моменту й починається моя фольклорно-етнографічна екскурсія „Манівцями Тибету”.

Тільки-но ми виїхали за те селище, як дорога закінчилась. Там, де вона була на мапі, будувалась нова, вздовж якої тягнулась сервісна ґрунтова дорога для вантажівок – їхати нею на далеку відстань просто не видавалось можливим. Джип закинув мене кілометрів ще на п’ятдесят углиб цієї суцільної будови. В одному місці ми простояли зо три години, очікуючи, поки екскаватори понадгризають кавалок скелі на нашому шляху, а бульдозери приберуть після їхнього гидкого обіду. Перед тим як залишити мене у цій гірській пустелі, водій запросив розділити з ним обід. Можливо, це мій останній – мабуть, думалось йому. Я ж увесь час вдивлявся у вікно їдальні з надією побачити бодай одну машину, яка б минала це недобре місце.

Пройшов ще трохи – попереду 150 кілометрів бездоріжжя. Я почував себе настільки пригнічено, що мало не забрів на територію, де проводились вибухові роботи – мене вчасно зупинив бульдозер, що проїжджав поруч. Вечоріло, і я зупинився біля тибетської „ґражди”, щоб десь заночувати. Одразу ж із темряви двору винирнуло з десяток очей – тут і в пустелі вам спокою не дадуть. Нарешті мені зупинив самоскид із хлопцем та дівчиною у кабіні, він закинув кілометрів на десять до робочого наметового містечка. Тут було усе, що необхідне для комфортної ночівлі... ну, може, крім туалетів. Вночі містечко покидати небезпечно – зробив я для себе висновок і залишився з гостинними китайцями. В одному наметі мене пригостили вечерею, у другому – відвели місце на загальних лежаках, туди ж наступного ранку під сам мій ніс принесли сніданок.

Зранку повз табір проходила пара вантажівок, одна з них мене таки взяла, чорт її візьми! То був дивний день – швидкість 20-30 км/год., роз’їзди із зустрічними авто, гудки, бульдозери, черги... Коли мені набридло сидіти в душній кабіні, з дозволу водіїв виліз нагору, в кузов, який був настільки забитий якимось твердим вантажем, що поверхня останнього за формою нагадувала архітектурну баню. Неабиякою задачею було втриматись на горі цієї бані, та ще й на такій нерівній дорозі. Дістав підвісну систему із рюкзака, який жив тут поруч зі мною, і застрахувався до шнурків, що обмотували вантаж. Тепер під рукою був навіть фотоапарат, а місце для зйомки було просто чудовим. Пізніше я ще й обід там влаштував.

Дорога, точніше те, що колись нею стане, проходила вузькою ущелиною і нагадувала поличку під і над двома вертикалями. Складалось враження, що ми їдемо самим краєм цієї єдиної тут горизонтальної поверхні. Не підбадьорював і вид декількох розбитих вантажівок на дні ущелини. Близько восьми годин долали ці кляті 150 кілометрів. І от нарешті ми виїхали на чудову асфальтову дорогу, але чомусь невдовзі водії покинули її. Я вирішив залишатись із ними до кінця і знову помилився, втративши ще чотири години. На завершення всього у однієї з вантажівок пробило коло. Слава Будді, неподалік було селище, де я за час заміни кола зробив декілька чудових знімків. Два дні витрачено надарма! Сподіваюсь, що хлопці не повторюють мою помилку, а йдуть в об’їзд.

Багато відомо про вишукані ресторанні страви китайської кухні, але хотів би сказати кілька слів про те, як харчуються прості китайці. А харчуються вони спільно – на середину стола подають кілька великих таць з основними стравами – це або курячий фарш, або яловичина, або ж нарізаний невеличкими шматками шпондер, усі засмажені з місцевими овочами та спеціями. Кожному подають окрему піалу з прісним рисом та пластикове горнятко із зеленим чаєм – обидва весь час поповнюються господарем, за що не беруть додаткової платні. Якщо подають ще й баняк із супом, то прийнято наливати його невеличким черпаком прямо у піалу з рисом. Смак супу загалом може бути подібний до нашого, у ньому завжди є зварене без шкарлупи яйце.

Гарніром, не менш популярним за рис, слугує й китайська локшина. Основна страва (частіше за все м’ясо з овочами та спеціями) зазвичай подається зверху на локшині. На сніданок часто вживають холодну й рідку рисову юшку, яку приправляють пікантними маринованими бобами. Та ж рисова юшка часом використовується як напій. Іншим поширеним напоєм є відвар певного виду бобових з певною кількістю подрібнених у ньому квасолин – його п’ють з цукром.

Увечері я пройшов пішки через наступне місто та зупинився на виїзді на заправці. Вирішив стопити на ніч, проте трафік був ніяким, та навіть ті, хто зупинявся, просили гроші. Заночував тут же – у приміщенні заправки, з милості її працівників.

Перше враження про тибетців складається не надто позитивне. Одяг їх завжди брудний; коли сідаєш у місцевий автобус, сморід неймовірний; у своїй більшості це неграмотні, не надто щедрі люди, часто прохачі. За те, що підвозять, майже завжди просять гроші. Якщо можна сказати, що у китайців логіка відмінна від нашої, то у тибетців, здається, її просто немає.

Невдовзі моя думка стала менш радикальною – цьому, мабуть, посприяв шестигодинний переїзд у місцевому автобусі. Коли вони не повернуті до тебе обличчям, коли не мають тебе чи то за пана, чи то за мішок з грошима, коли вони є такими, як є – це зовсім інші люди. Старші жінки співали, і настільки цей монотонний, часом багатоголосий спів відповідав одноманітному в лініях, багатоколірному пейзажеві, що складалось враження, нібито сам дух цих гір завітав у наш маленький автобус. Ці люди багато жартують і сміються. Нехай вони голосні та невиховані у нашому розумінні, проте їм не притаманна злість. Між усякими горцями є багато спільного – будь то гуцули, кавказці, шотландці.

Їхнє знання англійської зводиться до привітання „hello”, і кожен зустрічний повинен вам це знання продемонструвати. Дехто навіть одразу ж каже „bye”. Та найбільш обізнані між цих двох слів вставляють ще й „money-money”. Де б ви не були, вас одразу оточує натовп, тут з цим ще гірше, ніж на півночі Китаю. Навіть якщо повз вас пройде один перехожий, то він обов’язково зупиниться, а якщо ви при цьому не звертатимете на нього жодної уваги, то він якийсь час так і буде стояти мовчки над вашою душею, заглядаючи через плече та дивуючись дивовижному українському письму на сторінках вашого щоденника. Загалом складається враження, що зайнятість населення тут не надто висока. Місцеві дітиська, ще здалека побачивши іноземця, щодуху біжать до нього. Через будь-яке село інакше, ніж в оточенні десятка-двох галасливих малорослих супутників, пройти неможливо. Вони чогось просять, нібито щось малюючи пальчиком на долоні. Спочатку мені здалося, що йдеться про гроші, але на них вони реагують доволі в’яло. Я замислився після того, як один з них поцупив із моєї кишені ручку... Можливо, тут в кожного прихований талант художника?

Я йшов уже добрі дві години вузькою гірською ущелиною в бік найвищого на нашому шляху перевалу. Темніло. Навколо не було ні душі – останнє селище залишилось в десяти кілометрах позаду. Раптом зовсім близько від дороги зауважив яка. Швиденько скинув рюкзак, дістав фотоапарат і поволі став наближатися до звіра. Той спочатку нервово відступав назад, а потім несподівано кинувся на мене. Я тільки й встиг схопити з землі якусь каменюку, як він так же миттєво зупинився. Мабуть, звірові достатньо було лише налякати мене, і, зізнаюсь, він свого досяг. Повільно відступивши до рюкзака, присів, щоб не викликати зайвої агресії, і подумав: якщо ця махіна, що застигла на відстані десяти метрів і уважно спостерігає за мною, накинеться вдруге, то знайдуть мене тут нескоро – як все прикро складається. Нічого не залишалось зробити, як сфотографувати мого нервового супротивника, що, мабуть, сподобалось якові, і він гордий пішов собі геть. Так само і я продовжив свою путь, радіючи, що таки побачу один з найвищих у світі перевалів і все невідоме, що лежить за ним.

Починалась гроза – слід було подумати про ночівлю. Під час грози тут мій намет просто би знесло. Раптом на схилі гори я зауважив стадо кіз та фігурку пастуха, а трохи поодаль, на відрозі, – щось схоже на кам’яний будиночок. Я помахав рукою пастухові і пішов у сторону житла. Коли наблизився, то побачив ще двох чоловіків вже біля самої кам’яниці, які так само махали мені. Отож я не буду несподіваним гостем. Перейшов струмок і забрався на скелю, проте страшенно задихався – ще не звик до цього розрідженого повітря. Тут уже було троє пастухів, вони запросили мене всередину.

Хатинка, стіни та стеля якої були збудовані з каменю, була майже правильним кубом із гранню приблизно чотири метри. Щоб уся маса тієї стелі не завалилась, її підтримувала центральна колона. Ззовні хатка виглядала продовженням силуету гірського відрога, і тому зауважити її здалека було важко. Окрім вузького і низького отвору дверей, що у цю пору не зачинялися навіть на ніч, тут існувало єдине маленьке віконце, яке скоріш нагадувало бійницю, в стелі був отвір для диму. Посередині два паралельно розташовані камені утворювали місце під вогонь, а поруч з ними лежали міхи із необробленої козячої шкіри.

Попід входом у будиночок, так, ніби наступна сходинка цієї уступчастої скелі, розташовувались кошари. Ще одна кошара знаходилась праворуч від входу, а вище хатинки, за її задньою стіною, було святилище – квадратний у перетині, широкий і невисокий стовп, у який понатикано гілок із колись різноколірними, а тепер вицвілими прапорцями.

Далі розпочався мій перший урок тибетської. От що я засвоїв з нього: таші деле – привіт; ягоду – добре; ме – ні; жаюля – дощ; туба, татуба – локшина; чінгоджу – молоде вино; читцаба – здається, мука якогось незвичного для нас злаку або дріжджі – вони її мішають із чінгоджу, і виходить страшна огида; янцзи – здається, так вони називають будь-який річковий струмок; ловін – одне з двох: або тибетський струнний інструмент, або магнітофон; ча – чай; ца – сіль (вони п’ють чорний, а не зелений, як китайці, чай і додають у нього сіль, а деколи й масло!); Хуаци-Чен-Тау-Шян-Джага-Цин – ім’я мого викладача, якщо я, звісно, нічого не наплутав.

На вечерю ми їли локшину, перемішану із... тушонкою з консерви. Дуже багато локшини й дуже мало тушонки – так що останньої і не відчути. Ще в цю дивну та дуже несмачну страву було додано сирого козячого сала. Паливом для вогню служив сухий кізяк.

Настала ніч. Вогонь згас, і тепер темряву печери освітлював лише ґніт саморобної лампи. Пастухи розмовляли, часом співали, з кошари лунали дзвіночки кіз. Крізь дірку дверей було видно, як далеко внизу на дні ущелини зрідка проїжджають машини. Щось древнє, вічне і рідне було у цій обстановці – врешті-решт, усі ми з таких кам’яних притулків. Зранку у мене знайшлось декілька подарунків для цих людей. Нехай Львівська пивоварня знає, що навіть первісні пастухи в околицях Евересту носять футболку і блайзер з її логотипом. Залишилось лиш налагодити регулярне постачання продукції. Близько сьомої ранку покинув горців і продовжив свою путь ущелиною вверх. Машини минали мене не частіше однієї за годину, а якщо навіть зупинялись, то ставили високу ціну. Я був близький до відчаю. Іти з рюкзаком угору було важко, але очікування на одному місці зовсім би надломило мене.

Близько дванадцятої години таки зупинилась вантажівка, де вже було троє у кабіні – довелось знову осідлати завантажений кузов. Протікав радіатор, і водій деякий час займався тим, що заливав у нього воду зі струмка. За цей час наблизилась ще одна вантажівка, що везла бетонні стовпи. На стовпах сиділо двоє туристів, як мені здалека здалось, європейців або ж американців. Коли повільна вантажівка під’їхала ближче, євро-американці почали вітати мене помахами рук – адже тут так рідко можна зустріти туристів. А ще через хвилю в їхніх веселих постатях я впізнав Андрія та Любка і мало не бехнувся з кузова своєї вантажівки. Відрізок дороги, який ми планували пройти за день, уже зайняв чотири доби, і саме стільки часу ми не бачились.

Та вантажівка, яку я осідлав, пересувалась швидше, проте водій мусив час від часу зупинятись, щоб охолодити радіатор. Кілька разів ми з хлопцями обганяли один одного, це дало можливість зробити чудові фото. Таким чином ми перетнули вражаючий за красою перевал Гуатсолу на висоті 5220 м і спустилися в долину міста Шекар Дз. Поки хлопці доїжджали, я вперше за цей день і вдруге за два останні дні мав насолоду щось нарешті з’їсти. Тільки-но вони зійшли зі свого транспорту, як ми одразу ж домовились про машину у бік базового табору Евересту – це була одна з тих веселих вантажівок, так популярних тут, до кузова яких набивається нівроку місцевого люду. З нас взяли 100 юань (10 доларів) на трьох до Таші Джому – монастиря за 40 кілометрів від Базового табору. Дорогою минули чек-поінт, на якому військовий без усяких запитань нашвидкуруч переглянув наші паспорти.

Після того як покинули основну дорогу, яка вела в бік Катманду і по якій ми мали б продовжувати шлях після Базового, вантажівка застрягла на розмитій ґрунтовці. Водій зібрався їхати в об’їзд, але ми троє на невеличкій нараді вирішили, що покидаємо машину та йдемо на трасу до Катманду. Справа у тім, що якщо ми їдемо на Базовий, то явно не встигаємо на зустріч з Оксаною та Генкою. А з Еверестом ще колись зустрінемось – принаймні я собі це пообіцяв.

Близько двох годин ми займалися пранням у річці. За цей час пройшла гроза і на фоні неймовірної краси гір з’явилась райдуга. На такій висоті сонячне світло, що відбивається поверхнею гір, є разючим, небо – блідо-блакитним і якимось прозорим, хмари з чіткими чудернацькими обрисами незвично низькі.

Одразу ж після завершення прання пощастило зупинити вантажівку, яка провезла нас ще з третину дороги до кордону. Дорогою пробило коло. Усі ми до того частенько були присутні на процедурі заміни китайських кіл, і цього разу з власної ініціативи фактично більшу частину роботи виконали самі, таким чином віддячивши водіям. Тепер ми на фінішній прямій. Повечеряли у селищі з двадцяти хат і за цим же хутором у темряві розставили намет.

Наступного дня швидкий джип, підкоривши два перевали, зрізуючи на серпантинах по схилу вниз, закинув нас у мальовниче селище, розташоване на самому краю безмежного та безплідного Тибетського плато (середня висота 4500 м над рівнем моря). Наступні 30 кілометрів були китайською частиною так званого Friendship highway – чи не найгарнішої дороги з усіх, якими я коли-небудь подорожував. Абсолютна висота непальських долин не перевищувала 1000 метрів, отож перепад був просто неймовірним – дорога зміїлася нескінченною поличкою вздовж вертикальних стін бездонної ущелини. Стіни цього каньйону якимось дивовижним чином були вкриті буйною рослинністю і де-не-де навіть поросли лісами.

Близько десяти кілометрів пройшли пішки. Атмосфера цього місця навіяла розмову про пригодницькі книжки, що всі ми, як виявилось, із захопленням читали у дитинстві. Фантастичні форми гір, водоспади, які струмували, здавалось, із самого неба (не раз дорога проходила між водяним потоком та скелею), серпантини та місточки над безоднею – все це нагадало мені дорогу із Шамоні на південь, але тут зовсім інші масштаби!

Решту шляху до прикордонного переходу нас провезли місцеві. На перепускному пункті ще перед митницею стався прикрий випадок – водія оштрафували на 3000 юанів (400 баксів) за те, що він перевозив іноземців, себто нас, без спеціальної ліцензії. Ми, на жаль, нічим не змогли зарадити: влаштували невеличкий скандал прикордонникам, вимагали телефонної розмови з їх старшими чинами, але це Китай. До іноземців тут ставляться, як до дітей, – бережливо, але не сприймають всерйоз. Та й справді, які ми тут маємо права? Аж тепер зрозуміли чому, тут такий поганий стоп і чому більшість водіїв питають про гроші – вони завжди ризикують, беручи нас.

Нижче наводжу кілька фактів з того, що нам вдалось довідатись про Тибет. Саме географічне розташування регіону зумовлює його культурну і політичну ізоляцію від решти світу. Гірські масиви Гімалаїв на півдні і на сході, Каракорум на заході і Куньлунь на півночі оточують цей острів, розташований у серці найбільшого континенту. Сьогоднішній Тибетський Автономний Регіон (ТАР) є лише залишком колишніх земель, що належали Тибетові.

Після вторгнення китайців у 1950 році тільки західну і центральну провінції було віднесено до Тибетської Автономії – схід Тибету абсорбували китайські провінції. З того часу і до тепер відбувається масова міграція китайців до Тибету. Як так сталося, що протягом тисячоліття сильна держава, з якою завжди рахувались її потужні сусіди – Китай та Непал, війська якої захоплювали Шиян – колишню столицю Китаю, тепер стала економічно відсталою колонією останнього?

У 1959 році під час повстання у Лхасі загинуло 87 тисяч тибетців. Далай-Лама з десятками тисяч інших утік до Індії. Саме з тих пір на території Тибету дислокується велика кількість китайських військ. Китайська бюрократична система приходить на зміну тибетським інститутам. Реформи у сільському господарстві призводять до Великого голоду 1959-60 рр., в результаті якого чисельність населення Тибету зменшується на 10 відсотків.

У 1966-1967 роках відбувається так звана „культурна революція” – із 27 тисяч монастирів та храмів Тибету до 1978 року залишається вісім. Після смерті Мао у 1976 році настає період відносного полегшення для тибетців – монастирі відбудовуються, відновлюється туризм. Після серії страйків у Лхасі в кінці 80-х репресії поновлено. У 90-х ситуація покращується, іноземцям знову дозволено відвідувати країну.

За весь час окупації від 300 тисяч до мільйона тибетців загинуло від репресій та голоду. Міжнародна комісія юристів у Гаазі визнала КНР винною у геноциді. Китай визнає, що четверта частина населення ТАРу на сьогодні не здатна забезпечити себе їжею та одягом, третина дітей не ходить до школи, рівень грамотності менше 30 відсотків. Сьогодні Тибет залишається регіоном Китаю з найнижчим рівнем життя.

Отож, не виникає сумніву, що головними мотивами обмежень китайським урядом доступу іноземців до Тибету є політичні мотиви. Ми покидаємо Тибет – країну, де небо є частіше грізним, аніж лагідним, але завжди близьким, де люди не прагнуть бути подібними до решти світу, але так тягнуться до свого неба.

Любко повністю оволодів мистецтвом боротьби на китайських паличках, сни Андрія набули медитаційного характеру, вашого ж покірного слугу з його нестерпним характером наразі ні уйгури, ні китайці, ні тибетці не прийняли, проте витривалі друзі все ще якось витримують.

25.06.04, Катманду