terapia rodzin

Бетонні джунглі посеред піску та каміння. Тут мешкає майже мільйонна популяція Хомо Сапієнс, оскільки жити деінде в найближчих околицях не дозволяє важкий пустельний клімат. „Якщо ви подорожуєте зі східного напрямку, – каже один китайській путівник в Інтернеті, – місто може не виглядати для вас особливо захоплюючим, оскільки йому не вистачає власної історичної ідентичності”. Тут і справді немає туристів. Єдиною атракцією у цьому, зауважте, не куточку – в самому центрі світу – є той факт, що повз ці місця проходив Великий Шовковий Шлях.

Урумчі не має тривалої історії – наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя воно стало столицею Шініянгу (теперішнього Шініягського уйгурського автономного регіону). Першу половину двадцятого було полем бою між місцевими військовими лідерами. Після початку другої світової радянські групи увійшли в місто, щоб підтримати мусульманське повстання і під цим чи іншим приводом залишалися тут до 1960. Побудова у 1963 році залізниці Ханчжоу-Урумчі, як ніщо інше, сприяло інтеграції міста до КНР. У 1991 році прокладено залізницю Урумчі-Алма-Ата – останню ланку магістралі, що з’єднала Китай з Європою.

Китайська влада активно мотивує і підтримує міграцію жителів перенаселеного східного Китаю у ці далекі пустельні землі. Ситуація в усіх колонізованих китайцями областях подібна: якщо населення таких провінцій майже повністю утворюють національні меншини, то населення їх міст, навпаки, в більшості своїй складають народи Хан – власне китайці. Урумчі є найзахіднішим китайським індустріальним форпостом. З метою подальшого розвитку у 1992 році воно було проголошене портом, що суттєво зменшило податки. Дивний статус як для міста, що розташовується за тисячі кілометрів від узбережжя.

На перший погляд, тут все нібито не так, як на заході – разючий контраст між багатством центру та бідністю околиць; люди по команді усім підприємством виходять на вулицю робити зарядку. Але з часом починаєш усвідомлювати, що ця різниця лиш у зовнішньому стані речей, тоді як суть їх є дуже подібною до євро-американської моделі. Банки, мобільні салони, страхові компанії – це все присутнє та функціонує ідентично західному взірцеві. Китайські цифри, письмо, нотний стан відмінні від західних за формою, але не за принципами, які покладені в їх основу. Насмілюся сказати те ж про соціальні інститути, економічну та, здавалось би, таку оригінальну політичну систему. Звісно, вагомим чинником цієї подібності сьогодні можна було б назвати явище глобалізації, але воно само по собі не пояснює, скажімо, історичної паралельності розвитку культур сходу та заходу.

Чи не випливає з цього, що соціальна еволюція приречена проходити певним історичним шляхом? Обидва великі експерименти минулого сторіччя щодо свідомого впливу на природний шлях розвитку суспільства завершились: наш – крахом системи, китайський – поступовим поверненням до ринкових відносин, перебудовою штучної системи на природнішу. Знаходжуся у поліцейському відділку, якщо ці чотири стіни, три ліжка, телевізор та настіж розчинені двері заслуговують такої назви. Я зручно примостився на одному з трьох ліжок – на двох інших несуть свою службу поліцаї, одягнені у дуже навіть штатське (натільні майки і штани). Нарешті, маю можливість щось занотувати у своєму щоденнику.

Учора ввечері, виходячи з Урумчі, загубив Андрія, а сьогодні зранку ще й розпрощався з Любком. Домовилися про зустріч на півшляху до Лхаси у містечку Голмуд. Тут гарно стопиться, і я майже дістався за межі Суару (Уйгурського автономного регіону), як несподівано затримала поліція. Ці хлопці спочатку намагалися бути строгими, а подружилися ми після гри у „крокодила” – я на жестах розповів їм свою історію. Здається, їм не дає спокою той факт, що візу я відкривав у Лондоні, але наразі вони трохи розслабилися.

За той час, поки вони там щось вирішують, дозвольте висловити кілька думок з приводу цієї високорозвиненої країни. Сітка якісних (і платних, як на заході) автострад сягає навіть цих віддалених куточків, з яких ми розпочали наше знайомство із Піднебесною імперією. Масштаби інженерних робіт, що їх було проведено при прокладанні автострад перевершують бачене мною на заході. Вздовж таких доріг, через кожні декілька десятків кілометрів, зведено стрункі білі ретрансляційні вишки мобільного зв’язку, які гармонійно вписуються в навколишній пейзаж. Кожен такий ретранслятор живиться автономно від невеличкої станції сонячних батарей. Раніше нам довелось проїжджати через поле вітрової електростанції, які простягнулось на кілометрів десять вздовж дороги. Завітав ще один поліцейський і намагається мене розпитати. Пішов собі.

Поруч із показниками високого технологічного розвитку країни тут мають місце і вкрай традиційні форми суспільного життя. Юрти кочівників розташовуються під самими сонячними батареями. На узбіччі національної дороги неспішно править свій возик, в який запряжено віслюка, сивобородий дідусь у тюбетейці. По той бік дороги пасуться азіатські бородаті верблюди. Часом дорожні знаки „прикрашають” відрубані голови домашньої худоби. Обабіч дороги розділюють туші, промивають в струмку шкури. Високі технології та традиції тут крокують у майбутнє пліч-о-пліч. Слова „схід” і „гармонія” видаються мені синонімами. (Я попросив поліцаїв принести мені щось поїсти – вони до того кілька разів пропонували, але на фоні загальної метушні, мабуть, забули).

Відшукав у своїй свідомості ще один синонім „сходові” – „хаос”. Тут курять майже всі чоловіки і роблять це де завгодно – у транспорті, в приміщеннях, припускаю, що навіть у кіно. Недопалки там же й викидаються. Водії вважають, що якщо вони тисячу раз не посигналять у клаксон, то день пройшов дарма. Правил дорожнього руху майже не існує. Музику часто слухають дуже голосно і взагалі верещать, де тільки можливо. Завжди вітаються з білими або ж намагаються їм якось услужити. Не раз на базарі, коли продавець нарешті усвідомлював, що я таки нічого не тямлю китайською, він мало не з вигуком „еврика” брав до рук листок, записував на ньому зміст сказаного і гордівливо підіймав задоволене таким рішенням обличчя в очікуванні моєї відповіді. На жаль, тільки вид ієрогліфів мене мало втішав. Думаю, така поведінка зумовлена тим, що тут зрідка трапляються японці, які з горем пополам можуть зрозуміти китайське письмо.

Завітали дві жіночки, одна з яких трішки говорила російською. Після чергових розпитувань мені виділили конвойного та повели у найближчий ресторан. Повернувшись, ми разом з усією делегацією сіли у поліцейську машину і дісталися високого трьох- чи більше зіркового готелю (за законом тільки у такі можна поселяти іноземців). Своїм сяйвом він засліплював і без того неонову центральну площу цього дивного міста. Мене поселили у двомісний номер, де були чайник та сервіз на столику, лампи настільні, настінні, напільні й торшери, кондиціонер, телевізор, телефон, дорогі меблі, ванна кімната з усіма вигодами і чудовий вид на місто. І я не мушу платити за це все – воістину, гостинність цих країв безмежна! Декілька разів мене турбували своїми дзвінками дівчата, якщо я вірно розумію, ті, що стояли біля входу у коротких спідницях. Мабуть, цей трьох- чи більше зірковий готель ще не знав подібної ганьби: щоб якийсь зацофаний мандрівник в його номерах годину поспіль відпирав свої речі.

Увечері наступного дня опинився у маленькому поліцейському вагончику, що стояв на роздоріжжі посеред пустелі. До самого горизонту тут більше нічого немає, але є ще двоє поліцейських, що пообіцяли зловити мені попутку аж до Лхаси. Звісно, це перебільшення з їх боку, але бодай би щось, добрі дядьки.

Ще у першій половині дня залишив автостраду, бо машин стало критично мало. Потім надовго застряг у місті – те, що тут на карті виглядає, як село, насправді часто є мільйонним населеним пунктом. Нарешті, один добродушний монгол закинув мене на півсотні кілометрів далі – власне, на це розгалуження із вагончиком. Один із поліцейських виявився другом монгола, і тепер вони й справді не пропускають жодної машини які так рідко минають нас. Майже увесь час, що ми в Китаї, наш маршрут пролягає периметром пустелі Такла-Макан (Мертве Море) – повз нескінченні кам’яні розсипи та мертві гори. Колористика місцевого пейзажу не надто багата, зате доволі експресивна – тут присутні відтінки сірого, бурого, червоного і піщаного кольорів. Що ж стосується обрисів, то навколо домінують гострі кути та ламані лінії. Піску тут менше, ніж каміння, проте окремі дюни можуть сягати висоти у декілька сот метрів. Пересохлі русла сезонних рік утворюють якісь диявольські за формою розмиви та каньйони на поверхні цієї мертвої землі. Рослинності тут майже немає.

Не може не дивувати той факт, що ареал такого ніжного виду, як Хомо Сапієнс, сягає навіть цих, здавалося б, абсолютно несприятливих для життя куточків планети. Тутешній пустельний клімат є дуже важким для людини – сухе повітря спричиняє швидке обезводнення організму. Люди в містах носять марлеві пов’язки на обличчі, щоб не губити вологу разом із повітрям, що видихається. Кожен має при собі пляшку з водою.

Пройшла година, і я вже на наступному поліцейському посту, що є нічим іншим, як юртою на в’їзді у невеличке селище. Коли ми планували цю мандрівку, то явно недооцінили проблему мовного бар’єра. Вивідати що-небудь у цих людей з їх цілком відмінними від наших уявленнями просто неможливо. Мова, поведінка, логіка – абсолютно різні на сході й на заході. Так я собі думав, влаштовуючись на ночівлю у поліцейській юрті, як раптом поліцейський, незважаючи на пізній час, зник і повернувся на своєму мотоциклі разом з дядечком, що цілком пристойно володів англійською. Дядечко мав добру самоосвіту, і у цікавій бесіді з ним я нарешті дістав можливість втамувати інформаційний голод. Так, у Шініянзі 80 відсотків населення – мусульмани. Крім китайців та уйгурів тут проживають казахи, останні дві національні меншини користуються арабським алфавітом і це саме вони – ті 80 відсотків, що вшановують Магомета. 96 відсотків населення Китаю становлять народності Хан (власне китайці), які в свою чергу поділяються на 57 груп. В китайському алфавіті існують сотні тисяч ієрогліфів, грамотні люди розрізняють лише 3-4, а для розуміння решти користуються словниками. В арабському алфавіті, на противагу китайському, всього 26 знаків. Моє прізвище по-китайськи означає „Золотий Кінь”, а дорога, яку обрав Андрій, є надзвичайно розбитою... Стривайте, останнє, здається, важливо!

Ми з Любком знали, що Андрій поїхав іншою дорогою – прямісінько через пустелю Такла-Макан. Тепер я дізнався, що його шлях був геть не ідеальний – за чотирибальною національною шкалою значимості доріг та мала оцінку три – а це значить, що була ледве прохідною.

Моя дорога безлюдна – одна, максимум дві машини на годину. І знову поруч зупинилися поліцейські, переглянули паспорт, посадили у візок свого мотоцикла (при цьому самі вони, а їх було троє, всілися верхи на мотоцикл) і підкинули до найближчого поста, де вже дорожня поліція пообіцяла мені щось зловити. Цим чимось став маршрутний автобус – він їхав до міста, яке китайською звучить приблизно як „Калімор”, а англійською – „Голмуд”. Останнє мало не стало причиною помилки, що могла позбавити мене компанії Любка та Андрія на невизначено довгий строк. Лише неймовірний збіг щасливих обставин завадив цьому.

Перетнувши місто пішки, вийшов на трасу і вирішив пройти ще трохи, щоб утекти від надокучливого рою таксистів. Протягом чотирьох кілометрів свого шляху стопив усі вантажівки, але успіху у цій справі не досяг. Попереду майоріли бар’єри початку автостради, перед якими стояв фургон, подібний до поліцейського. Коли я наблизився, то зауважив у ньому військових.

У ту ж мить поруч зі мною зупинилося чорне авто із трьома чоловіками. Один із них вийшов і доволі енергійно почав пояснювати, що тут не можна подорожувати таким чином, як це роблю я. Він повідомив, що Тибет є закритою для іноземців зоною і єдиною можливістю потрапити туди є купівля спеціального туру (за ціною, що нас ніяк не влаштовувала, – близько 210 доларів). Ми все це знали, але я зовсім не очікував зустріти кордон ще при наближенні до самого Тибету. Похмурі контррозвідники, чи хто вони там, запросили мене до своєї машини і повезли назад у місто. Дорогою я поцікавився, до якої служби вони належать, бо жодного посвідчення вони не показали, намагався дізнатись їх імена, можливо, телефони на випадок, коли б мені довелось посилатись на них при отриманні дозволу, але на всі ці запитання вони тактовно не відповіли. Також мене попередили про серйозність наслідків незаконного проникнення у Тибет.

Вони завезли мене до CITS – одного із офісів Центру міжнародного туризму. Такі знаходяться у всіх більш-менш значних містах Китаю. І тут, у вестибюлі, – о несподіванка! – я побачив Любка. Виявилось, що саме Голмуд (Калімор) і є містом нашої зустрічі, а не місто за двісті кілометрів попереду, про яке я собі думав і до якого намагався потрапити цього дня. Нашу зустріч було призначено на зовсім інший час і відбутись вона мала у дещо іншому місці. Вона сталася цілком випадково, і самі робіть висновки щодо того, якою була її імовірність у майже мільйонному місті. Подорожуючи, ви відчуваєте себе не більше, ніж картою з шестимільярдної колоди у премудрих пасьянсах долі.

Любко встиг познайомитись із місцевим хлопцем, англійське ім’я якого Саймон. У нього ми й заночували, а наступного ранку знову відвідали CITS, де нам ще раз повідомили, що єдиним можливим варіантом дістатися Тибету є купівля туру. Я наполягав на контакті з організаціями, що могли б мати повноваження видавати спеціальний дозвіл, перелічивши поліцію, органи національної безпеки, місцеву і тибетську влади, але єдине, що нам вдалося роздобути, це адреса представництва Тибетської туристичної адміністрації. В адміністрації ми домовились, що завтра, себто у понеділок, вони у нашій присутності зв’яжуться із центральним офісом у Лхасі.

Більшу частину наступного дня провели за Інтернетом. До речі, в Китаї він дешевий і швидкий, а чисельні інтернет-кафе можна знайти навіть у маленьких містечках. У домовлений час ми прийшли на місце зустрічі, та Андрія там не було. Ми таки дістали звістку від нього – це був короткий електронний лист, висланий уночі передвчора, у якому він повідомляв, що, можливо, прибуде до Голмуда сьогодні.

Я оцінюю наші шанси дістати спеціальний дозвіл як мізерні. Але мусимо використати усі легальні можливості, перш ніж порушити закон. Інакше з огляду на те, що іншого шляху до Індії не існує, під загрозою вся наша експедиція. Ми знали про спеціальний статус Тибету і знали про перепустки. Тепер ця історія набирає збуджуючого та дещо небезпечного відтінку.

13.06.2004, Голмуд