terapia rodzin

Наступного ранку повернувся у Покхару. Того ж дня влаштував усі свої справи з Інтернетом та фотографіями, довідався про автобуси до індійського кордону. Коли ввечері повернувся до готелю, то з превеликою радістю зустрів у своєму номері Любка і Андрія. Я вже було залишив усяку надію їх знову побачити аж до самого Львова. Виявляється, вони також за двосторонньої згоди залишили Геннадія та Оксану на гарячих джерелах і поспішили в Покхару. Той вечір ми ще провели разом, а вранці я покинув місто, мабуть, назавжди, а приятелів, напевно, цього разу надовго.

Тут дозвольте зробити невеличкий відступ. Коли того вечора ми з хлопцями пішли в інтернет-клубі, я зі здивуванням знайшов на сайті свою статтю, що тільки-но відправив зранку. Стаття була перекладена з латиниці на кирилицю та відкоректована, і це не вперше! Одним з авторів нашого сайту http://east04.vbk.org.ua є Тарас. Тарасе, не можу тут не висловити щирої і глибокої подяки за таку турботу про нас.

На виході з Покхари одразу ж зупинився автобус до Бхіарохави – міста майже на індійському кордоні. Водій спочатку попередив, що автобус повільний, себто маршрутний (є ще швидкі, туристичні). Але темперамент шофера мені прийшовся до вподоби, за усі шість годин подорожі нас обігнали лише мотоцикл і швидка. Я як завжди зайняв дах – мене там ніхто не тривожив, окрім хіба що грози в самому кінці – довелося таки злізти. Автобус кружляв вічними гірськими серпантинами, я лежав на спині, дивився на високі лісисті вершечки гір і розмірковував про своє часом непутнє, зате сповнене пригод життя. Ми самі собі пишемо твір, героями якого нам бути. Хінду кажуть, що життя – це все ілюзія, так звана майя, і що не слід до неї надто прив’язуватися. Але я так люблю лінії пейзажів і обожнюю лінії жіночого тіла! Буддисти кажуть, що не слід підкорятися своїм бажанням, а я так хочу цих, усе ще нових вражень! Люблю і хочу нових жіночих дотиків, нового ризику, нового пізнання, нових досягнень – і нехай все це в кінці виявиться ілюзією – я все одно тоді зможу вигукнути: якою захоплюючою була ця гра! Так, я пропагую жадібність до життя, до кожного його дня. Адже буде сумно, якщо в кінці виявиться, що ці дні – все, що у нас було.

О четвертій годині дня приїхали на кінцеву зупинку (до речі, ціна була 240 рупій). У мене ще залишалось 100 рупій і три з половиною години часу до закриття кордону. Тоді наважився заскочити у містечко Лумбіні, за двадцять кілометрів убік від головної дороги. Це місце славне тим, що тут народився Будда. І не соромно непальцям? Вже 2500 років пройшло, а вони не можуть привести його до порядку! Це ніби великий парк, у якому розташовані храми чи не всіх буддійських громад світу, починаючи від майнманської, закінчуючи французькою. Все було б дуже мило, якби цей парк не був уздовж і впоперек перекопаний. Що вони тут шукають, чи не істину випадково?

Коли повернувся до Бхіарохави, то швиденько крикнув рикшу до кордону, куди залишалося ще чотири кілометри. Цей розумник завіз мене спочатку у центр міста, я у таких ситуаціях вже навіть не вимовляю поганих слів, потім здогадався і повіз таки у вірному напрямку, але доправив лише до автостанції, що, зрештою, мене також влаштовувало. Я вручив йому 10 рупій замість обіцяних 25 – нічого кивати головою, якщо не розумієш, що тобі кажуть. На автостанції осідлав зверху старий радянський бобик, вони тут ходять до кордону всього за 6 рупій. У кузов піді мною забилося без перебільшення чоловік двадцять.

Покинувши його, потрапив на якусь дуже людну базарну вулицю – сказали, що кордон десь там. Пройшовши вздовж неї метрів п’ятсот, я якимось чином відчув, що опинився в Індії. Стривайте, але ж мені потрібен принаймні штамп у паспорті! Повернувся назад до місця, де стояли військові (в Непалі вони усюди) і запитав, де є Immigration Office – він виявився захованим поміж лотків з продуктами. Там відпочивали декілька службовців. Я ввічливо вручив їм свій паспорт, на що вони відповіли щось на зразок: „О ні, любий друже, тобі спочатку у непальський Immigration Office”. Залишив у них речі, швиденько побіг у непальський, загрузив мужиків – ті негайно все владнали, і мерщій повернувся назад. Вирік пару компліментів індусам – ті навіть сушені коноплі у клапані мого рюкзака не стали перевіряти. До речі, вони вже, здається, достатньо висохли. Аби тільки випадково в Іран з ними не в’їхав – там за наркотики смертна кара.

Таким чином опинився у цій славній країні Індії. На той момент мій бюджет становив 19 непальських рупій (1/4 долара) і кредитну картку, на рахунок валідності якої в цій країні я не був певен. Дійшов до автостанції і майже без надії почав розповідати водіям, що, на жаль, не зможу повністю оплатити проїзд і, здається, таки домовився. Коли ж умостився в автобусі, то, як завжди, виявилось, що дядьки тільки претендували на знання англійської і вид моїх 19 /непальських/ рупій їх далеко не втішив.

І лише коли я обізвав усіх бастардами, зі злістю вирвав рюкзак з багажного відділення, послав подалі тут же налетілих рикш, водій поцікавився: „What’s your problem, sir?” Я ще раз розповів все, на що він сказав сідати в автобус. Вибиванням грошей тут, як і в інших азіатських країнах, займається спеціальна „каральна група” – кондуктор і зазивали. Мабуть, охочих не платити тут чимало. Водій до того не має жодного відношення.

Так пів десятої за індійським часом дістався до міста Бракхапур. Схоже на те, що я си троха врокенролив за сьогодні – і сам не сподівався, що так далеко дістануся.

Треба було вирішити кілька проблем: дістати гроші, влаштуватися на ночівлю або на транспорт до Делі. Перші півтора десятка респондентів на моє питання „чи є у місті банк?” відповіли негативно. Думаю, що їм слід вивчити фразу „I don’t speak English” або ж принаймні слово „відвали”. Врешті-решт один приїжджий англомовний індус домовився за мене із рикшею, і той інтелектуал повіз мене повз численні банки та банкомати до якогось свого, сакрального. Я мовчав – екскурсія містом була мені на руку, а грошей він дістане не більше, ніж заслужив. Щось спробувати пояснити – марна справа. Звісно, можна було заверещати, минаючи черговий банк, немов на тебе наїхав БіЛАЗ, але думаю, він однаково б не зрозумів. Врешті рикша наблизився до поліцейського з фузеєю часів колоніальних воєн (а більшість з них ходять із бамбуковими патиками) і спитався того про банкомати.

І от я (о Вішна, Шіва, Калі і всі інші!) стою перед цим олтарем західної віри. Цей негідник доволі довго розмірковував, чи то видати мені замовлені 5000 рупій (100 баксів), чи заставити жебрати, як і всі тут. Врешті Верховний англійській банк вирішив наразі ще не позбавляти мене життя, і от ми з рикшею їдемо закуповувати фрукти – нарешті я від’їмся за попередні два тижні! Бо маю фігуру, як дівчата після шейпінгу, – аж несолідно якось.

Слова Індія і культурний шок, якщо ви європеєць, нехай навіть такий східний, як я, завжди йдуть поруч. Не будемо далеко ходити – я знаходжусь на вокзалі міста Х – навколо суцільний бруд і антисанітарія. Навколо купа народу, і більша частина цього люду вмостилась прямо на бетонній підлозі перону. Чоловіки справляють свої природні потреби під потяг – запах стоїть відповідний. Пероном розгулює корова, тут же, перепрошую, і гадить. Я спостерігаю, як якийсь брахман пальцем розмазує по підлозі якусь рідину явно фізіологічного походження. Цими ж захарканими і запісяними підлогами повзають абсолютно безстрашний щур та пара дворічних дітей. Люди сплять на собаках, собаки на людях. Два пси виривають щось підозріле із пащі один в одного. Безліч хворих на шкірні захворювання, прокажені, люди-скелети. Безліч огидних комах. Уявіть собі, що на ваше, нехай і східно-, але усе ж таки європейське незаймане тіло регулярно десантують величезні таргани, часом вони проникають під вільний одяг, мило лоскочучи вас своїми швидкими ніжками. Впевнений, що й до цього незабаром звикнеться, але перше враження незабутнє. Приїжджайте.

До Делі того вечора йшли (чи то залишились) тільки вагони третього класу. Я очікував помийної бочки, що у них в середньовіччя провозили через місто засуджених, але прийшов просто брудний потяг. Окей, надзвичайно брудний потяг, говорячи східноєвропейською. Замість віконних шибок у нього були ставні і грати, замість ліжок – дерев’яні лави, на верхніх вантажних поличках також спали люди, туалет (він був!), з вашого дозволу, не описуватиму. Планування вагона загалом було дещо подібне до нашого плацкарту. Я зайняв два мокрі від дощу, який тривалий час поливав їх крізь відкрите вікно, бокові місця. Відкидного, як це буває у нас, між ними не було, я поставив на його місці рюкзак, а зверху все це застелив килимком і таким чином мав змогу більш-менш повноцінно виспатися вночі.

Раніше несправедливо назвав Китай словами Андруховича, які він приписував Індії: велике і німе ніщо. Юрку, виглядає на те, що Індія є великим і дуже галасливим нічим. Сьогодні велич її колишньої культури, її унікальних філософій, забутої естетики, санскриту завалена руїнами бруду, бідності та жебрацтва.

Окей, все бачене мною до того було лише прелюдією до побаченого у Делі. Це не місто – це стихія. У ній слід навчитись плавати, інакше неможливо. Нескінченні ріки людей, рикш, мотоциклів стікаються та розтікаються, перемішуються, але завжди рухаються. Щоб вижити. Цей у міру агресивний і в міру роздратований натовп якось захоплює, нав’язує свій ритм, як це завжди бува у тісних столицях.

Вже два дні я не бачив жодного приїжджого – навколо лише індуси – і це те, чого я прагнув. Власне, цьому посприяв ще й той факт, що мій поїзд прийшов на станцію Old Delhi – у справжнє місто, а не в райони для багатих і туристів – New Delhi.

Те, що я один у цьому чужому натовпі, дає змогу глибше зосередитись і відчути його суть. Будь-яка частинка батьківщини поруч завадила б цьому, одне сказане українське слово усе б зіпсувало. Мені подобається бути загубленим в океані абсолютно чужих людей, подобається намагатися зрозуміти їх.

Одразу зі станції я пройшов якісь півкілометра вузькими та засміченими базарними вуличками і наткнувся на такий же брудний готель. Власник назвав ціну 250 рупій за ніч, я запропонував 100 (2 долари). Вони таки погодились на мою ціну, наздогнавши уже на вулиці. Поселився я в одній тісній і брудній (далі цього слова не писатиму, але можете завжди мати його на увазі, коли йдеться про Делі) кімнаті, але зате з кондиціонером, вентилятором та душем, що є важливим у цю сорокаградусну вологу й липку спеку. Безпосередньо перед готелем розкинувся невеличкий базар, якщо його так можна назвати, беручи до уваги той факт, що все місто є суцільним базаром. Тут можна за півдолара купити ананас або, скажімо, п’ять манго, або ж двадцять бананів.

Увечері людська ріка принесла мене до Червоного форту, а на зворотному шляху до храму Gurudwara Sis Ganj Sahib. Тут мене роззули, забравши черевики у гардероб, заставили омити ноги у загальній калюжі, пов’язали голову хустиною чи то банданою оранжевого кольору і завели у велику, світлу та простору залу, де проходило богослужіння із тамтамами й співами. По середині зали можна було сісти на підлогу, а рухатися довкола – тільки за годинниковою стрілкою.

Наступного дня знову занурився у людську ріку. Вони усе ж таки бачать, що я чужак – тут навіть собаки гавкають на мене. Чужак, а значить багатий, за їх мірками, отож вони намагаються догодити як можуть: загороджують шлях, пропонуючи дешеві товари; рухаються поруч, намагаючись підвезти; хтось тицяє прямо мені в ніс пластиковими зміями, що дуже схожі на справжніх; чудернацьки розмальовані діти із тамтамами просять гроші за свою клоунаду, важкі хворі – на те, щоб прожити ще трохи. І вічні окрики, дзвінки, гудки, тарахкотіння двигунів. Кожна частинка цієї текучої матерії прагне вижити будь-якою ціною, і все тут робиться задля цієї єдиної цілі. Щоб не потонути, ви маєте плисти достатньо швидко і не зважати на жодні перешкоди. Щоб не забути про те, що й ви мусите вижити у цій грі.

Так я дістався до пакистанського посольства. Те, що там дізнався, звучало не надто втішно: ціна візи – 85 доларів, робиться мінімум за два робочих дні і потребує рекомендаційного листа від українського посольства. Була п’ятниця, за рекомендаційним листом я не встигав. Також довідався про рейси Аерофлоту в Москву і Киргизьких авіаліній в Бішкек – ціни обох були більш-менш прийнятними. Крім того у Криму от-от почнеться щорічна спелеошкола. Мабуть, останнє все ж таки грає на користь Бішкека, звідки я мерщій попрямував би у Крим.

Делі