terapia rodzin

Наступного дня, вранці, на даху маршрутного автобуса ми дісталися міста Najapul, звідки й розпочали похід до базового табору Анапурни (ABC). У цьому кліматі важко йти в денну спеку, а вечорами зазвичай починається злива, тому найкращим часом для ходьби є години від шостої ранку до другої дня. Таким чином, ідучи лише 6-8 годин на день, ми долаємо порівняно невеликі відстані. На ночівлю зупиняємося у готелях, яких уздовж нашого маршруту безліч, і всі вони порожні, бо не сезон. Це коштує 50 рупій (2/3 долара) з людини. Кажуть, що теперішня кількість туристів – це всього лиш одна п’ята від звичайної, і така ситуація в основному спричинена політичним станом в країні.

Геннадій і Оксана з самого початку розраховували на готелі, а ми захопили Любків намет. Забігаючи вперед, скажу, що нам так і не довелося розставити його. Легше попроситися у номер готелю до наших колег. Господарі йдуть назустріч, за нас п’ятьох це коштує, як за двох.

День перший. Стежка, якою йшли, спочатку пролягала світлою широкою долиною поміж безлічі рисових терас, а потім заглибилася у джунглі. Серед дерев переважають рододендрон, бамбук та інколи дуб. Весь ліс увитий ліанами. Щодо звірів, то поки що бачили лише мавп. Безліч різноманітних комах, які в середньому більші за розмірами, ніж у наших широтах. Ця стежка є єдиною дорогою, що з’єднує між собою ряд гірських сіл. Ті з них, що лежать вище в горах, в основному орієнтовані на готельний бізнес, займатись землеробством тут важко. Єдиним транспортом є мул – суміш осла з конем. Ми не раз обганяли цілі каравани цих тварин, навантажених усіляким крамом для готелів. Назустріч вони йшли пусті. Місцевий люд веселий та привітний, і в той же час не надто нав’язливий, як часто було у Катманду. На деяких будинках красуються написи: „Communist Party of Nepal (Maoists)”, але я так і не зміг розпочати бесіду з їх жителями, більшість усе ж таки не говорить англійською (чи, може, не завжди хоче).

День другий. У селищі Gorepani зупинились у готелі під назвою „See You”, чим були дуже задоволені. На вечерю замовили типову непальську страву dal bhat. „Дал” непальською означає бобова юшка, „бхат” – рис. Обидві складові цієї страви весь час поповнюються господарем по мірі їх поїдання. Крім того, наявні салат із маринованих паростків бамбука й бобів та гостра приправа. Також ми спробували chapatti – непальський хліб. Увечері відпочивали, хто як міг: ми з Андрієм зіграли кілька партій у шахи, Оксана і Геннадій активно знайомилися з іншими гостями готелю, а Любко захопився непальською грою karimbot – щось середнє між більярдом і „чапаєвим”. Він декілька разів майже виграв у місцевого суперника.

День третій. Як вчора було заплановано, о пів на п’яту ранку господар повів нас на гору Poon Hill, що на 200 метрів вище від готелю, абсолютна її висота становить 3210 метрів над рівнем моря. Якщо нам пощастить і хмари розійдуться (а це часто трапляється саме у цей час доби), то з гори відкриється чудовий вид на Анапурну. Нам ненадовго, але все ж таки поталанило, цього не передати словами.

У цих лісах на висоті 2-4 тисяч метрів починається володіння п’явок. Вони всюди. Якщо б ви тут загубили свідомість, скажімо, на півгодини, то так би і не прийшли до тями – у вас би не залишилось крові. Ці негідники вводять якусь речовину, що розріджує кров, і ранка тривалий час може кровоточити. Наші шкарпетки поступово стають червоними.

Мої спроби налагодити контакти з повстанцями, мабуть, є марними. Кажуть, вони сюди приходять в сезон, щоб заробити на податках. Ті ж, хто їх підтримує, а я впевнений, що таких багато трапилось на нашому шляху, або не хочуть говорити, або не володіють англійською.

День четвертий. Далі села Chomrong не ходять навіть мули. Лише носії спроможні доставляти вантажі у готелі, які знаходяться вище. Для цього вони використовують плетені з лози кошики, що утримуються за спиною завдяки стрічці, яка оперізує чоло. Руками кошик лише підтримується.

Залежно від віддаленості того чи іншого готелю, зростають і ціни. Так, якщо в Najapul, початковій точці нашого маршруту, dal bhat коштує 75 рупій, то на ABC – 200.

Тут росте багато конопель. Ми з Андрієм сушимо декілька жмутків на рюкзаках про всяк випадок. Зупинилися в містечку Sinuva у пристойному місці „Sherpa House”. Ввечері ознайомилися із народними непальськими інструментами: матал – барабан типу тамтама, а сарінге – маленька чотириструнна гітара, видовбана з дерева, часом на ній грають за допомогою смичка. Заварили з Андрієм чай з конопель – ефект нульовий. Спробували жувати саме листя – огида! Наразі продовжуємо сушити.

День п’ятий. Мушу визнати, що існують певні розбіжності між мною та хлопцями щодо того, якими ми бачимо цілі і темпи подібних мандрівок. Мені здається, що мало лише хотіти подорожувати – треба довго готуватись до мандрівок фізично та психологічно. Я з розумінням і повагою ставлюся до стилю своїх колег – він, безумовно, має свої переваги. Хлопці проводять більше часу у великих містах, що дає їм змогу спілкуватися з місцевим людом, вони більш вмотивовані до вивчення різноманітних культурних пам’яток.

Коли ж ми опинилися в горах, наші темпи й цілі виявилися настільки різними, що це спричинило дискомфорт у групі. Мені завжди цікаво потрапити туди, де мало хто був, а для цього потрібно одне – прикласти більше за інших вольових зусиль. Я просто фізіологічно не можу спати по п’ятнадцять годин, що без проблем вдається хлопцям. Мене менше цікавлять комфортні готелі та смачна їжа, а більше – околиці масиву Анапурни.

Сьогодні мені здається, що розкол є неминучим. Я йду ці п’ять днів до базового разом із групою, але це трохи нагадує повільні тортури. Наші найближчі цілі також різняться – хлопці мріють про купання в гарячих джерелах і збираються там провести день, я – про маоїстів, про сходження, про будь-які авантюри.

У нас різні темпераменти, цілі, стилі, але це не значить, що наш спільний проект завершується. Думаю, навпаки, подорожуючи різними шляхами і на різний манер, ми принесемо більше вражень у нашу спільну справу. Перед стартом у чисельних інтерв’ю ЗМІ я не раз висловлював думку, що маршрут мандрівки завжди буде відкритим. Тепер я думаю відступити від запланованого шляху.

День шостий. Остання година підйому до ABC, що знаходиться на висоті 4160 метрів над рівнем моря, була для мене нелегкою. Тіло немов обважніло, зменшився м’язовий тонус, злегка крутилась голова. Навіть пологий підйом у такому стані є непростим. Я різко відчув це десь на 3700 метрах і продовжував іти, але, наближаючись до ABC, ці симптоми, пов’язані з висотою, дещо ослабли.

Я завжди трошки відривався вперед. Цього ж разу решта групи прийшла лише через дві години. Оксані і Геннадію важкувато дається цей піший похід, але слід визнати, що обидва тримаються як належить.

День сьомий. Ну, нарешті троха си маємо справжнього рок-н-ролу! Близько пів сьомої ранку ми з Андрієм вирушили на схили гори, що зветься Tent Peak. Закували в рюкзак відповідний одяг, фотоапарати, енергомістку їжу (суміш горіхів та сухофруктів і декілька фруктових батончиків), сім ампул глюкози, флягу, льодоруб, карту і компас. Саме в цей час уперше розійшлись хмари і ми побачили, на дні якої прірви знаходимося! Нас оточували далекі засніжені піки та вертикальні стіни. У сторону одного з тих піків – найнижчого, як свідчила мапа, і пролягав наш шлях.

Спершу довелося перетнути льодовикову морену, яка мала не більше 700 метрів завширшки, але її перехід зайняв більше години. Морена – це хаотичне звалище уламків гірських порід розміром від невидимих людському оку частинок глини до глиб розміром із багатоповерховий будинок, що суцільним шаром покривають долинний льодовик. У сезон мусонів (літом) льодовик тане, завдяки чому поверхня морени нагадує суцільне поле гірок (як у пісочному годиннику) та вирв. На дні останніх, як правило, утворюються озера, а їх круті льодяні стіни весь час тануть, провокуючи безперервні осипи каміння. Ці стіни часто тануть нерівномірно, утворюючи над поверхнею озер гроти, печери, карнизи – рано чи пізно ці морфологічні утворення обвалюються.

Ми бачили озерця в діаметрі від кількох до сотні метрів, пісочногодинникові гори висотою до п’ятдесяти метрів. Іти такими утвореннями надзвичайно важко й доволі небезпечно. Будучи недосвідченими, ми спершу пройшли самим гребенем такої гори, а зробили висновки, коли озирнулись і побачили, як небезпечно нависає каміння над крутою льодовою стіною та над чорною водою. Якщо потрапити у таку пастку, то вибратися з неї уже неможливо.

Далі дорогу загороджувала вертикальна скеля – стіна, подолати яку можна було лише у місцях, де її розрізали потоки – ті часом бігли каскадами, а часом більш-менш пологими скатами. Ми трохи обійшли стіну і знайшли достатньо пологий підйом дном такого струмка. Дісталися на першу поличку, за якою нас очікувала ще одна стіна, на цей раз набагато вища. Наш струмок губився у звивинах скельного каньйону. Продовжуючи йти по ньому, через півкілометра наткнулись на стіну водоспаду. У цьому місці лівий схил каньйону ставав пологішим, і скидалось на те, що по ньому можна піднятися. Так ми і зробили, таким чином оминувши перешкоду. Далі нахил схилу був не більше 45 градусів, і наш струмок вже утворював не каньйон, а v-подібну долинку.

Раптом знову одночасно зверху та знизу прийшли хмари – більше того дня ми нічого не бачили. Вже тривалий час я почував себе якось в’яло і сонно. Відпочинок зовсім не поновлював сил. Організм Андрія краще реагував на висоту. Я підіймався усе повільніше, а відпочивав усе довше. Використали усю глюкозу, перекусили. Пройшли ще трохи, але! У нас було в запасі ще години зо дві, та ми все-таки вирішили повертатися і не помилились, як показало майбутнє.

Швидко спустились до морени – скидати висоту, навіть на крутому схилі, легше – з кожною сотнею метрів дихається вільніше. Морену перетинали в тумані, орієнтуючись по турах, але їх було так багато і вони були розташовані настільки хаотично, що ми таки трохи попетляли, аж доки не дістали компас. Вийшли до протилежної стіни морени і пішли вздовж. Десь тут, на сотню метрів вище, знаходиться базовий табір. Врешті-решт ми вирішили штурмувати цю стіну в лоб.

Доки Андрій ходив у розвідку, я внизу намагався уникнути тих каменюк, що сипалися з-під нього. Здається, є така древня комп’ютерна іграшка. Діставшись верху, Андрій крикнув, що усе гаразд. Його шлях явно включав у себе елементи скелелазіння, що з рюкзаком, який залишився мені, виглядало мало можливим. Я вирішив траверсувати і справді знайшов пологий підйом. Перед самим гребенем нависали велетенські каменюки, та ще й все це було живим – тобто в будь-який момент могло посипатись.

Я схопився за камінь розміром із кавун – той випав зі свого місця, і тепер я мусив тримати його, щоб не полетіти разом з ним. З жахом зауважив, що він підтримував інші камені наді мною, набагато більші за розміром. За гребенем виявилась долина нашого табору. Коли повернулись, а це трапилося незадовго до контрольного часу, знайшли усіх наших друзів у ліжках – вони страждали від гірської симптоматики. Того ж вечора ми спустились на 300 метрів нижче в базовий табір Machapuchare.

День восьмий. О шостій ранку попрощався з нашою милою компанією і далі йшов цілий день – фактично чотирнадцять годин поспіль. Єдиний раз зупинився близько першої години на гарячих джерелах за Chomrongom. Ці джерела розташовані у безлюдному місці, в джунглях, на березі бурхливої річки. Під ними побудовано два мініатюрних басейни, що дають змогу занурюватись у приємної температури воду. Я був там сам і, звісно, на голяка. Як не хотілось виходити з теплої води у прохолоду гірської ущелини!

Тут же неподалік замовив сніданок – смажену картоплю, яка, за місцевими традиціями, спочатку вариться, а потім нерозрізаною, як є, підсмажується у якомусь соусі зі спецій і цибулі. Ця бульба подається не як гарнір, а як окрема страва.

Другу половину дня я йшов під справжньою тропічною зливою, і це робило прогулянку навіть приємнішою. О пів на восьму – точнісінько, коли згасає день, а на цих широтах це відбувається надзвичайно швидко, дістався Ulapulu – місця, звідки ми розпочали маршрут і де його закінчуємо. Тут повечеряв і поселився в готелі.

У моїх колег цей відрізок шляху займе мінімум три-чотири дні. Отож мені вдалося зберегти принаймні два дорогоцінні дні для нових пригод.

Покхара. 06.07.2004