terapia rodzin

Перспектива системного дослідження кордонів Я

Ігор Валентинович Маркін

Graduate School for Social Research, Institute of Philosophy and Sociology of the Polish Academy of Sciences, Nowy Świat 72, 00-330, Warsaw, Poland.

Національна академія внутрішніх справ, навчально-науковий інститут підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби, кафедра практичної психології.

Поняттю кордонів Я, на відміну від скажімо поняття кордонів групи [1], в соціальних науках не було приділено належної уваги. В межах нашого дослідження під кордонами Я розуміється суб’єктивне сприйняття індивідом власного приватного простору у його соціальному оточенні. Не використовувались у психологічній науці раніше й такі поняття, як захист та експансія кордонів Я. Нами запропоновано наступні пояснення цих термінів. Захист кордонів Я – це поведінка, яка мотивується уникненням загрози втручання у сфери функціонування індивіда з боку середовища. Експансія кордонів Я відповідно – поведінка, яка мотивується прагненням індивіда розширити сфери власного функціонування у середовищі. Експансія кордонів Я в свою чергу поділяється на інстинктивну та соціалізовану форму. На основі запроваджених понять захисту та експансії нами було застосовано новий підхід до розуміння соціальної адаптації індивіда. Під соціальною адаптацією ми розуміємо стан (або процес досягнення цього стану) рівноваги у динамічній взаємодії поміж Я та соціальним середовищем, що досягається завдяки таким базовим формам поведінки індивіда, як захист та експансія кордонів Я. В межах нашого дослідження було проведено аналіз самого поняття кордонів Я, його мотиваційного аспекту, дано короткий опис процесу розвитку кордонів Я, розглянуто їх психопатологічні аспекти та зв'язки із кордонами групи.

Сучасні психологи, a priori приймаючи уявлення про єдність людини й суспільства, в своєму аналізі часто зосереджують увагу або на особистості, або на соціумі, не розкриваючи сповна механізмів взаємодії поміж обома цими системами. Стверджуючи у своєму дослідженні, що основні властивості особистості не стільки детерміновані абстрактною внутрішньою (за усе двадцяте сторіччя так і не вивченою) структурою, як кордонами її Я, ми наближаємось до розуміння того, як такий механізм функціонує.

Основний постулат нашого дослідження – загалом далеко не нове твердження у психології – полягає у тому, що існування людини неможливе поза соціумом. Проте ми абсолютизуємо такий підхід, наголошуючи на тому що людина, за виключенням характеристик зумовлених її геномом (біологічний чинник) повною мірою є продуктом соціуму (соціальний чинник).

На нашу думку хибним є механістичне уявлення про особистість, як про певну часто надскладну й відірвану від свого середовища структуру – ми вважаємо, що усі закономірності функціонування Я (поза генетично зумовленим ядром, що визначає такі риси, як темперамент, вроджені здібності й схильності, частково характер тощо) є локалізованими у так званих площинах взаємодії – сферах інтеракцій, спільних як для самої людини, так для інших значимих для цієї людини Я.

Говорячи образно, модель соціуму нагадує образ піни, де кожне Я – це окрема бульбашка, а усі бульбашки пов’язані поміж собою в єдину надструктуру. Суть того, що в психології зветься особистістю не стільки слід шукати в середині бульбашок, як в їх гранях (межах) – спільних щонайменше для двох осіб одночасно. Подібна схема відкриває можливості для застосовування досягнень системного підходу, теорії систем, кібернетики, системної психотерапії та соціології у вивченні особистості.

Наші Я є строго детермінованими межами Я інших. Спосіб поведінки оточуючих Я завжди знаходить своє відображення у способі поведінки нашого Я (ці механізми добре описані цілою групою психоаналітичних теорій «відношень з об’єктом») – деколи дія значимих оточуючих - перш-за-все батьків - копіюється дитиною, а деколи викликає протидію. Такі реакції фіксуються і формують поведінку людини у майбутньому (теорії установки). З віком безпосередній вплив інших значимих Я стає усе меншим й поведінка усе більшою мірою зумовлюється сформованими внутрішніми установками. Проте зазначена затримка відображення впливу соціуму у часі жодною мірою не применшує значення соціального чинника, який на нашу думку завжди недооцінювався в психології.

Таким чином формування Я й справді не є можливим поза соціумом, адже кордони нашого Я визначаються кордонами Я інших. Людина розвивається у чітко визначеному просторі поміж батьків, рідних, друзів, знайомих, які протягом значної частини життєвого шляху людини формують її невід’ємну «соціальну оболонку». Така жорстка детермінація спричиняє те, що від моменту народження соціальне Я людини формується іншими значимими особами на фундаменті її вроджених схильностей. З віком ступінь свободи зростає – індивід усе більше може впливати на оточуючий соціум, хоча його поведінка керується тепер установками сформованими здебільшого на ранніх етапах розвитку – вплив соціального оточення стає більшою мірою опосередкованим.

Лише у дорослої сформованої людини з’являється можливість соціальної мобільності – можливість довільної зміни соціального середовища. Проте, навіть володіючи зазначеним ступенем свободи, людина завжди прагнутиме перебувати в оточенні інших значимих Я. Зміна соціального середовища зазвичай супроводжується відчуттям інтерактивної пустки, що спонукає до пошуку нових друзів, знайомих, товариств, близьких людей. В житті людини зазвичай лише декілька разів відбуваються суттєві зміни – на зміну батьківській сім’ї приходить нова, створена самою людиною сім’я – місце одних значимих Я займають інші. Процес зміни значимих Я і взаємних пристосувань завжди є складним й тривалим – саме тому ми загалом не є схильними до частих змін свого соціального оточення, навіть володіючи такою можливістю. Повноцінне існування людини є можливим лише в оточенні інших значимих Я, що завжди супроводжується формуванням спільних кордонів (площин взаємодій). Власне тому втрата особливо близьких людей переживається, як «втрата частини себе».

Не менш детермінованою є позиція людини у межах власної вікової групи. Особливо «сензитивним» періодом для соціалізації у віковій групі є підлітковий період розвитку. Маккобі писав: «В нашій культурі в даний період зв’язки із групами однолітків є особливо сильними; їх вплив на цінності та установки підлітків часто видаються більш значимими, аніж вплив батьків, школи, релігійних організацій або будь-яких інших соціальних структур» [2]. Еріксон відзначив, що утворення підліткових груп, однотипність одягу жестів та міміки, що спостерігається в підліткових групах, є насправді нічим іншим, аніж захистом супроти заплутаної невизначеної ідентичності Я [3]. Проте навіть пізніше в ході свого розвитку, людина прагнутиме утримуватись в оточенні власної вікової групи, що свідчить про те, що розвиток не є відірваним від соціального контексту індивідуальним процесом а значення оточення і соціуму при цьому недооцінюється сучасними авторами. Таким чином доцільно розглядати не «індивідуальний розвиток», а розвиток людини включеної в «конгломерату» інших Я: близьких людей власної вікової групи.

В межах нашого дослідження буде доведено, що поведінка людини значною мірою є детермінованою соціумом та випадковими чинниками і в значно меншій мірі – власною «волею» людини або тим, що в сучасній психології прийнято називати «особистістю». За цим абстрактним поняттям, яке, як відомо, має тисячі різноманітних і часто дуже складних інтерпретацій починаючи з періоду давньоіндійських вірувань (наприклад санкх’я), вчені часто приховували свою неспроможність пояснити закономірності людської поведінки. Людині емоційно важко змиритись із крайнім соціальним детермінізмом так само, як важко визнати, що агресія служить певним цілям у системі «особистість–соціум». Виникає питання, чи не вдається частина дослідників, інтерпретуючи особистість, до описуваних Фрейдом механізмів захисту Его? Чи не є результати дослідників, а особливо дослідників-гуманістів з їх теоретичними часто надскладними моделями лише тим, що ми хочемо бачити а не тим що існує насправді?

Найвідомішою мабуть є структура особистості запропонована самим З. Фрейдом [4]. Наше дослідження покаже, наскільки структура особистості Фрейда є залежною від надструктури і наскільки автор перебільшував значення самої особистості і недооцінював значення середовища або надструктури, започаткувавши таким чином хибну традицію у психології двадцятого сторіччя – вивчення психологічних явищ у відриві від їх системного контексту (хоча в своїх пізніх працях сам Фрейд й схилявся до соціальної інтерпретації психологічних явищ).

Альтернативою став не лише зазначений нами раніше системний, але й інтердисциплінарний підхід. Використання соціологічних й соціально-антропологічних знань у психології ще не так давно вважалось психологами за єресь. Однобокий підхід зводив усі дослідження до абстрактних, часто відірваних від реальності розмірковувань й не більше. Сучасний етап розвитку гуманітарних наук ставить психолога перед складним завданням – він повинен володіти масою знань із різних галузей науки, аби охопити описуване явище в усій його широті. Проте жодною мірою складність самого опису не свідчить про науковий підхід до його вивчення. Як в точних науках, так і в гуманітарних усе різноманіття досліджуваних явищ завжди в кінцевому результаті зводиться до простих правил та закономірностей.

Ми узяли на себе сміливість інтерпретувати цілу низку теорій особистості в контексті нашого розуміння, синтезуючи таким чином уявлення окремих психоаналітиків, персонологів, авторів Я-концепцій в єдину теорію, центральним елементом в якій виступає поняття кордонів Я. Цим загалом простим поняттям була буквально просякнута атмосфера психологічних досліджень другої половини двадцятого сторіччя, воно часто використовувалось практикуючими психоаналітиками, проте жодного разу воно не було описаним й дослідженим. Поза модою на надскладні інтерпретації, як це часто буває, було загублено суть елементарних закономірностей.

У межах нашого дослідження буде доведено, що безпосереднє відношення до запропонованого поняття кордонів Я має поняття агресії. Головна ідея дослідження полягає в тому, що функція агресії полягає в захисті та експансії кордонів Я. Таким чином пропонується розширити розуміння агресії й розглядати її як свого роду адаптаційно-захисну функцію організму.

Підсумовуючи, слід зазначити, що людина завжди балансує поміж задоволенням власних потреб й вимогами інших представників суспільства; вона повинна підтримувати рівновагу між внутрішніми механізмами функціонування та умовами її соціального середовища. Очевидними є, з одного боку, важливість включеності людини в життя соціуму, певної соціальної компетентності і спрямованості на соціальні норми, а з іншого – необхідність орієнтації на власні інтереси та особистісне зростання. Отже, адекватні механізми захисту та експансії кордонів Я формують баланс між пристосуванням до вимог соціуму і максимально ефективним використанням індивідом власного потенціалу. Прогнозуємо, що запропонований підхід розширюють розуміння сутності соціальної адаптації людини. Розкривши поняття кордонів Я, ми матимемо можливість зрозуміти людину, як невід’ємну підструктуру соціуму, а соціальну систему – як закономірний продукт будь-якого скупчення людей. Соціум – єдина система і людина –такою ж мірою її творець, як і продукт.

Список літератури

1. Barth, F. 1969 Ethnic Groups and Boundaries:The Social Organization of Cultural Differences, Boston,MA: Little Brown & Co.
2. Maccoby, E.E. (1990). Gender and relationships: A developmental account. American Psychologist, 45, 513-520.
3. Э. Г. Эриксон. Детство и общество. СПб., 1996.
4. Freud, Sigmund (1923), The Ego and the Id, Joan Riviere (trans.), Hogarth Press and Institute of Psycho-analysis, London, UK, 1927.