Післямова
Читаю перші сторінки свого щоденника і дивуюсь тому, що не знав тоді про масштаби задуманої поїздки. Я і уявити собі не міг, скільки доведеться проїхати, пройти, побачити, пережити, витримати. Якщо б ми тоді, під нашим останнім дощем у Словаччині, знали, що ще по суті не зробили нічого, то не впевнений, чи наважилися б взагалі вирушити далі. Ми просувались всліпу, не маючи жодного уявлення про те, що нас очікує попереду. Ще в Німеччині ми не могли й уявити, що наступного дня опинимось у Швейцарії, а до Альбервіля зовсім не планували Італії. Щоправда, не побачили Парижа – ну що ж, тепер маємо додатковий стимул продовжувати жити. Ми побачили Європу такою, якою вона є насправді (а не тільки туристичні місця, як це трапляється із більшістю мандрівників), оцінили її масштаби та красу. Ми спілкувалися із сотнями людей – можу навіть стверджувати, що знайшли багато нових друзів, більшість з яких, на жаль, ніколи не зустрінемо знову.
Я вперше відчув, наскільки затишним є моє рідне місто та мій дім, а також до толі ніколи так не скучав за рідними і близькими людьми. Багажу наших вражень повинно вистачити на всю наступну зиму. Однозначно все побачене і відчуте вартувало затрачених зусиль та незручностей шляху.
