terapia rodzin

Як тільки я залишив Англію і прилетів в Україну, одразу зібрався гурт людиськ, для яких, насмілюся узагальнити, не лише подорожі становили суть існування, а й саме існування кожного нагадувало одну суцільну, сповнену пригод подорож. Походи Карпатами, веломандрівки околицями Львова, польоти на параплані, річкові сплави тощо – ми намагались не пропускати жодного дня канікул, літа, життя. Одного такого щасливого дня нас занесло у печеру Млинки, що ховається від нескромного людського ока у багатій на подібні підземні пустоти південній частині Тернопільської області біля славного міста Чортків.

Саме там я зустрів Її. Так трапилось, що її призначили нашим провідником у печеру. Звали її Настею, і вона, як і більшість з нас, була львів’янкою. Симпатичною і милою львів’янкою, як мені тоді здалось – коли ж ми познайомились ближче, я зрозумів, що її прекрасна, вкрита сталактитами і гелектитами душа є куди більш бездонною. Хоча без світла там годі було щось побачити.

Звісно, я не міг не задзвонити наступного понеділка, коли Настя повернулася із чортківських підземель. Вона познайомила мене зі своєю колєжанкою Миросею – такою ж варяткою, лишень не чорнявою, а біленькою. Обидві королеви кристалів, власне кажучи, не жили у Львові – вони лишень щотижня приїжджали в місто на екскурсію, відвідуючи з понеділка до п’ятниці університет, а на вихідні повертались додому – в печери.

Скидалось на те, що у наступні вихідні ми – згадана вище чудова парочка та ваш покірний слуга – знову їдемо до Чорткова. Тоді я запросив четвертого героя нашої сьогоднішньої повісті – свого хорошого приятеля Віка. Незважаючи на те що Вік був програмістом (вибачте мені моє упереджене ставлення), його явно не залишали байдужими ще і явища справжнього – зовнішнього світу. Як на мене, то пом’якшувальними обставинами у його біографії були фізичні факультет та підготовка. Вік запропонував до наших послуг свою „Побєду” – перші дві букви назви були настільки понівечені, що майже не читалися. Тоді сам по собі у нас зародився план.

Відповідно до плану ми не мали виїжджати у п’ятницю о дванадцятій вечора, але чомусь виїхали. Чомусь не доїхали до печер, а одразу ж за Львовом зупинились на ночівлю. Чомусь вляглися лише о четвертій ранку, так як власний регіт довго не давав заснути. Але найбільш дивним і незрозумілим „чомусь” у цьому всьому було те, що ми вирушили звідти о шостій ранку, поспавши лише дві години! На цьому низка загадкових обставин, що супроводжували мандрівку, не закінчується. Мені важко пригадати, яким саме чином наступного дня ми врешті опинилися у печері. Наші панночки, хвала їм і честь, повели нас до місця, що зветься „розпора Фантазія”. Трошки місцевого словника: слово „розпора” українською означає „повний капець” і характеризує собою вузький печерний хід без дна. Чим далі донизу, тим більше такі ходи звужуються. Отже, падаючи, ви можете здерти увесь захисний одяг і застрягти десь поміж скель унизу. Така щілина може простягатися на десятки метрів уздовж. Основна техніка проходження розпор полягає у вмінні „заклинюватись” поміж стін на потрібному рівні і таким чином пересуватись. Що ж до „Фантазії”, то ця розпора і справді вимагала творчого підходу до проходження – хід несподівано повертав на дев’яносто градусів убік.

Подолавши розпору, володарки темного царства (ніби їм було мало наших спітнілих і переляканих облич) і далі продовжували вести нас висотою, хоч під нами внизу тоді вже пролягала траса. Але про це ми з Віком дізналися пізніше, хвилин через сорок, коли не здатні були промовити жодного слова докору.

На поверхні біля печери розташувалася база чортківських спелеологів. Там нас трохи відгодували, а ввечері наші душі знову потягнуло у „яму”. Цього разу ні чорна, ні біла королеви з нами не пішли, зате пішов Льончик – місцевий богатир та великий знавець печери. Льончик вів групу із Луцька, а мене й Віка пустив перед собою, дорогою підказуючи, де саме слід повертати. Йшли на „Казку” – невеличкий зал у західному районі печери, порослий прегарними вапняковими сталактитами. Дорогою треба було подолати „Студентську розпору” довжиною метрів з двадцять, що зайняло у групи хвилин сорок туди й стільки ж на зворотному шляху. В той час як досвідчений Льончик вільно „плавав” розпорою, страхуючи знизу усіх, хто настійливо обіцяв от-от зірватись, ми з Віком стаціонарно заклинювалися в небезпечних місцях, слугуючи своєрідними сходинками групі. Екскурсія тривала чотири години, і на поверхню ми вийшли о другій ночі.

А наступного ранку після п’яти годин сну, забравши Льончика, вирушили в Одаїв – мальовниче місце на високому березі Дністра, де знаходилося декілька вертикальних печер.

Спека була неймовірною, і тому дорогою вирішили відвідати потужний Нагорянський водоспад. Спустились у живописну лісисту долину із напівзруйнованим замком посередині. Під самим водоспадом було невеличке озеро – вода оживила нас. Піднімаючись від озерця наверх по ступінчатій стінці, можна було потрапити у простір між скелею і потоком води. Біля Одаєва було декілька вертикальних колодязів, про які ми, на жаль, майже нічого не знали. Зате коло останньої з печер стояв табір франківських спелеологів, які знали майже усе. Вислухавши їхній опис декількох печер, наші королеви чомусь подумали, що без пригод на цьому світі жити не цікаво, і полізли в ту яму, про яку франківці навіть і не згадували.

Навісили шнурок, і Настя пішла першою. Я не впевнений, що здатний згадати бодай деякі з тих красномовних фразеологічних спелеозворотів, що лунали під час спуску, але загалом суть її промов зводилась до того, що печера не є надто доброю для проходження. За Настею спустився Льончик. Якраз тоді, коли ми з Віком вже починали вирішувати, як у цих джунглях знайти рятувальників, перед нами постало видіння: поверхнею ґрунту йшла вона – чорна королева. Настя пояснила, що далі є ще один вихід і краще було б спуститися саме ним. Там був восьмиметровий колодязь, який ми долали „скальніком” – без шнурка та спелеоспорядження, як альпіністи, але й без жодної страховки, як... бовдури. Далі йшов невеличкий лабіринт, в кінці якого Льончик вже навісив двадцятиметрову вертикаль. До Чорткова ми повернулись щасливими по самі вуха.

І знову, абсолютно наперекір початковому плану, виїхали із Чорткова лишень пізно ввечері. Незрозумілими були наші мотиви, коли одразу ж за містом ми зупинились у придорожньому шинку повечеряти, і зовсім не ясно, чому ще через тридцять кілометрів наша славна „Побєда”, прокашлявши щось типу „Asta la vista, baby”, зупинилась. Розібравши карбюратор, двигун і ходову, Вік прийшов до висновку, що в баці закінчився бензин. Вирішили перевірити, тим паче, що бензинова станція була поруч. Геніальне припущення Віка виявилось вірним, але, на жаль, їхати будь-куди ми вже не могли. Ночівля відбулась традиційно – спали з четвертої до шостої ранку. Я тоді так і не дізнався, хто саме у нашій маленькій групі страждає безсонням – комусь під звуки ритмічного хропіння довелось волокти мене у спальнику з палатки в машину.