terapia rodzin

Пройшов місяць від часу наших подорожей у Чортків і, незбагненно закоханий у печери, я поїхав з обома королевами підземель у Крим, на плато Карабі-Яйла, на спелеозбори.

Якщо дивитись на Карабі з гори Кара-Тау, то воно нагадує спостерігачеві безмежне і бурхливе кам’яне море, навіки застигле в часі. Середня висота цієї велетенської гірської полички біля тисячі метрів над рівнем моря. Останнє, до речі, тут неподалік – приблизно за п’ятнадцять кілометрів. Площа плато біля 160 квадратних кілометрів, за формою воно близьке до хвилястої поверхні квадрата, який стрімко обривається високими скелястими урвищами у бік узбережжя і полого знижується в бік степового Криму.

Особливість Карабі-Яйли полягає у тому, що воно є найпопулярнішим навчально-тренувальним полігоном спелеологів не тільки України, а й всього СНД. Разом з деякими іншими кримськими яйлами („яйла” – плато з татарської) Карабі є грандіозним карстовим, тобто печерним, районом. У цих місцях вода промила провалля глибиною у сотні метрів. Печерні ріки протікають підземними галереями (анфіладами), зали яких прикрашені: сталактитами, сталагмітами, сталагнатами.

Найпотужніші з кримських печер сягають глибини 500 м. Тут поруч із велетенськими залами висотою зо три десятиповерхових будинки і широчезними колодязями бувають печери, які є надзвичайно складні для проходження через велику кількість вузькостей – як правило, саме такі ями і є найглибшими. Часом зустрічаються підземні озера й ріки, іноді під час штурму печери трапляється долати місця, вщент заповнені водою, – так звані сифони, для проходження яких використовують спеціальне спелеоаквалангістське спорядження. На даний момент кількість відомих печер на Карабі-Яйлі перевищує шістсот.

Спелеозбори проводяться тут щорічно вже більше десяти років і є доволі солідною школою спелеологічної підготовки. За правилами зборів, існує три рівні підготовки: на першому вчать лише лазити по шнурку, на другому – навішувати трасу, а третій включає штурм складних печер з сифонами, де необхідним є використання підводного спорядження. Група третього рівня набирається лише за наявності підготовлених до таких халеп спелеологів, а отже, рідко. Мої милі королеви, зважаючи на їх досвід і факт проходження першого рівня, тепер мали честь навчатися навісці трас, а ваш покірний слуга пішов вчитися в’язати вузлики та змотувати шнурки... ну і, якщо пощастить, часом спускатись по них у ями.

Так мені здавалося у перші дні зборів, коли ми сформували загони, розподілили між собою обов’язки, ознайомилися із правилами в таборі, здали нормативи з фізичної підготовки – іншими словами, робили усе, крім справжньої спелеології. Я потрапив у загін до легендарного дядька, який, до речі, був керівником всіх цих зборів – до Юрія Михайловича Касьяна. З часом моя думка про те, що все це скоріше нагадуватиме великий дитячий садок, кардинально змінилася.

Розпорядок у таборі був приблизно таким: підйом о шостій, ранкова зарядка, сніданок, вихід у печери о восьмій (до найвіддаленіших треба було йти майже годину). З печер повертались в основному не раніше восьмої вечора. Кожен загін штурмував свою окрему печеру – на день по одній. Декілька днів займав лиш штурм залікової печери – знов-таки по одній окремій печері для кожного загону – слава Аллаху, їх тут на плато було тисячі. Кожен день один із загонів залишався черговим у таборі.

Я взявся бути завгоспом, відповідав за збір, перевірку, розподіл і роздачу спорядження. Мінімум індивідуального спорядження кожного учасника становили такі прилади: система (обв’язка), кроль і жумар (два прилади для підйому), спусковуха, дельта, вуса, педалі, набір карабінів, каска з двома світлами (основне з яких частіше було карбідною лампою з окремим генератором) і транспортний мішок. Так от, це все не стосувалось моїх обов’язків. Але, окрім індивідуального, кожен із учасників мав привезти із собою на збори частину групового спорядження. Боюсь, що перелік того, що туди входило, міг би скласти окремий розділ нашого оповідання, отож дозвольте мені залишити ці суто технічні деталі поза вашою увагою.

Перші два дні пройшли у нудному, зате повчальному лазінню по деревах і скелях, а на третій день наш загін чергував у таборі. Наступного ранку на загальних зборах почули шокуючу новину: в одній із печер, зірвавшись у сорокаметровий колодязь, розбився ужгородський спелеолог. Він якимось щасливим чином вижив, але дістав серйозні пошкодження. Рятувальні роботи проводилися вночі працівниками контрольно-рятувальної служби, які на щастя опинилися на метеостанції поруч із табором зборів. Інакше це б мусили робити ми – зграя недосвідчених дітлахів, адже саме наш загін був черговим у той день.

Нарешті ми почали спускатись у печери. Я знову відчув те, чого не відчував уже десять років. Це було повернення до святилищ абсолютної тиші й темряви – до місць, де, немов слизькі холодні кажани зі стін, осипаються усі маски з облич, де голос стає таким же спокійним, як ця пітьма, а зір губиться у згустках цієї тиші. До єдиних місць у світі, до єдиних моментів у часі, де є можливість забути про вічний двобій із небуттям – до самих храмів небуття. Я знову повернувся в деякі з тих печер, в яких уже бував колись, не вперше дивуючись тому, як відбитки просторової реальності у нашій пам’яті деформуються під дією часу – мої уявлення про масштаби відвіданих раніше залів та колодязів далеко не відповідали дійсності.

У такому ритмі пройшло два тижні. „Зграя дітлахів” під керівництвом одного із найдосвідченіших спелеологів поступово перетворилась на чудову команду, в чому ми незабаром мали можливість переконатись. Прийшов час, коли я мав покидати табір. Так вже сталося – я не міг перебувати на зборах до кінця, не міг разом із усіма штурмувати залікову печеру, не міг отримати посвідчення про проходження першого рівня спелеопідготовки. На жаль.

Печера Арабіка була нетиповою для Криму, а більше нагадувала печери кавказького типу – обводнені й „живі” (такі, що осипаються). Крім того, це була нововідкрита печера і вважалася перспективною для досліджень. Ми мали спуститися на старе дно – раніше було відкрито боковий колодязь, через який і відбувалися подальші прориви аж до тогочасних мінус трьохсот метрів, старе ж дно сягало лише сімдесяти метрів і було тупиковим.

Сімдесят метрів – це небагато. Ми не спішили. Почали спускатись пізно, а контрольний час, до якого мали повернутися в табір, призначили рано – на шосту вечора. Юрій Михайлович, як звичайно, пішов першим – навішувати трасу, а ми, розбившись на двійки, виходили за ним через кожні півгодини. Це була моя остання печера, отож загін жартома присвятив її мені. Я дуже сподівався – і це сталося – Юрій Михайлович запропонував мені знімати трасу – підійматися останнім. Мій напарник і я вийшли у другій двійці. З самого початку довелось навкарачки повзти в огидному вузькому лазі, який ще й до всього пірамідально розширювався донизу. Дивував факт відсутності навіски шнурка. Я не знав, що піді мною, але мусив рухатися вниз. Через метрів десять боротьби із морфологією власних тіл ми нарешті досягнули невеличкого майданчика, де було закріплено шнурок. Зізнаюсь, що мене не раз відвідувала думка про те, що відбулася так звана руйнація верхньої точки кріплення шнурка, що десь унизу знаходяться мої травмовані колеги, а я спускаюсь прямо у жахливу пастку безодні.

Дивно, та вже на першому каскаді ми наздогнали попередню двійку. Із колодязя під нами лунали дзвінкі удари скельного молотка нашого керівника. Виявилось, що печера не була „пробитою” як слід, отож керівник змушений був пробивати (створювати нові точки проміжного кріплення), а не лише навішувати трасу (кріпити шнурок до старих ТПК). Просувались ми повільно, незабаром одна за одною нас наздогнали наступні двійки. Якщо площа горизонтальної поверхні між колодязями була достатньою, то у таких місцях ми всі зустрічалися, що було приводом для різноманітних жартів. Усі глибоко й голосно співчували Юрію Михайловичу, якому, очевидно, було не до жартів і який, мабуть, знав, що скоро не до жартів стане й нам.

Нарешті дісталися дна. Відверто кажучи, наша пара, як та, що знімає трасу, повинна була виходити останньою, а не однією з перших, як це зробили ми. Звісно, це питання було узгоджене з усією групою ще на поверхні, але за свою нетерплячість нам із напарником тепер тут, на дні, довелося розплачуватись. Очікування останньої двійки зайняло близько трьох годин – трьох годин тремтіння і стукоту зубами; перші дві Юрій Михайлович терпляче розділив з нами. Справа у тім, що клімат печер дозволяє не відчувати холоду, доки ви рухаєтесь, але досить зупинитися лише на п’ять хвилин, і ви мерзнете. Дискомфорту додавали промоклі у заводненому вузькому лазі комбінезони. Перед тим як нас залишити, керівник десь разів зо три перепитав мене, чи дійсно хочу знімати цю трасу? Як хотілося відповісти, що вже нічого не хочу, окрім теплого сонячного проміння, але...

Ось прийшла остання двійка. Ми показали хлопцям ті декілька невеличких залів, які встигли добряче вивчити за три години. Тоді запропонував напарникові, щоб той не мерз зайву годину і помінявся з кимось. Напарника звали Костею (київським), він був менш досвідчений, ніж Максим, з яким вони помінялись. Я цього не врахував, так само, як і того факту, що напарник Макса – Костик (харківський) також мав менше досвіду. Ми сформували двійку з менш досвідчених спелеологів, і ця помилка могла коштувати життів.

От обидва Костянтини подолали перший проліт і зникли десь серед стін наступних колодязів, за ними пішов і Макс. Через якийсь час він гукнув, що шнурок вільний. Я піднявся до першої ТПК, перечепився на шнурок вище від ТПК і почав викручувати перший у своєму житті „спіт”. Фактично я був застрахований верхнім шнурком, але вага тіла все ще приходилась на ТПК, яку знімав. Цілеспрямовано викручуючи вушко із спіта, знав, що от-от відчую перший у своєму житті зрив, а п’ятнадцятиметрова прірва лише ефектно підсилювала мою напругу. Я знав, що, пролетівши трошки вниз, увійду в „маятник” і зустрінусь із протилежною стінкою, на якій далеко вверху розташовувалась наступна ТПК. Макс підбадьорював мене зверху розповідями про усілякі дурниці. Все сталося ще раптовіше, ніж міг собі уявити. Але я все ще висів на шнурку, і це було неабияким приводом для радощів. Навіть протилежну стінку зустрів, як і планував, ногами.

Далі все було просто. Я так захопився роботою, що уперше забув про страх висоти. Раптом далеко зверху Макс прокричав, чи то випадково не я спровокував обвал каміння. Відповів, що ні і, що зі своєї точки взагалі нічого такого не чув, на що Макс відреагував сповненим подиву окликом. Піднявшись ще вище, почув голоси, що лунали зверху – це насторожувало, так як швидкість підйому попередньої двійки мала б бути у кілька разів більшою за нашу, а за моїми розрахунками, усі, крім нас із Максом, уже давно мали бути на поверхні.

Макс спитав, чи можна йому піти наверх у розвідку. Я погодився, але забув попередити, щоб він залишив транспортний мішок, бо мій вже був заповнений шнурком. Тепер піді мною висіли повний транспортник і збухтований (змотаний) шнурок – з таким габаритним вантажем було надзвичайно важко пролазити крізь вузькості, і тому моєю мрією було якнайшвидше добратися до транспортного мішка.

Я продовжував робити свою справу, аж раптом невідомо звідки наді мною з’явився київський Костик і вимовив фразу, яка потім стала квінтесенцією усіх зборів: „Ігор, у мене є дві новини: по-перше, я підвернув ногу, і по-друге, нас завалило”. Я не знав, чи то сприймати серйозно, і тому ніяк не відреагував, лиш спитав, чи не бачив він випадково там якогось транспортного мішка, на що Костик відповів ствердно. Я тоді ще поцікавився, чи той мішок прив’язано до основного шнурка. Костик знов-таки відповів ствердно і зник – мабуть, пішов розбирати завал. У ту саму мить мені на голову полетів такий жаданий, але доволі важкий транспортник, заклинившись у щілині десь перед самим моїм носом. Піднявшись до наступної полички, раптом опинився у межах слухової (крикової) досяжності подій наверху. Тоді Костик київський сповістив мені таке. Він піднімався першим у двійці і, досягнувши верху навішеної траси, відчепився від шнурка та продовжив свій шлях до виходу. Він подолав ще декілька метрів „скальніком” (лізучи по скелях, а не по шнурку) і спровокував ті декілька обвалів, відлуння одного з яких Макс почув майже із самого низу. Костик харківський в цей час знаходився у колодязі під ним і мав велике щастя уникнути каміння.

Небезпечний вертикальний шлях Костика київського завершився – жахлива новина! – завалом. Він опинився без страховки над безоднею і... зірвався. Як ми пізніше визначили за картою, глибина першого колодязя становила сім метрів. Костик же піднявся ще на два метри вище. Так от, сповіщаючи перед тим про свою підвернуту ногу, скромний Костик київський мав на увазі результат падіння з висоти дев’ять метрів! Це було ще однією неймовірною удачею.

Ще до того як Макс встиг піднятися до нашої неперевершеної двійки, Костик харківський вирішив повторити подвиг Костика київського. Але він трохи ускладнив ситуацію – заліз у ту ж западню разом зі своїм завантаженим транспортним мішком. Коли я піднявся до хлопців, то він висів там уже добру годину, намагаючись не рухатись, бо одразу виникали кам’яні обвали на наші голови. Обидва Костики на моє прохання описали, як виглядав завал – здивувало повідомлення про те, що із самого центру „завалу” ріс невеличкий сталактит, швидкість росту яких вимірюється сотнями років. У цей час Макс повідомив, що знайшов вихід.

Я спитав Костика харківського, чи він витримає ще трохи, і, отримавши позитивну відповідь, відправив обох інших хлопців на вихід. Тоді піднявся до початку навіски і почав операцію зі зняття свого безстрашного колеги. Спочатку попросив потерпілого опустити мені транспортник. Його треба було до чогось прив’язати – бо я не дотягувався. Таким „чимось” цілком могли б служити Костикові „педалі” – двометрові шнурки, які використовуються лише при підйомі. З-під Костика і справді зривались недитячі каменюки, отож на момент його маніпуляцій із власним спорядженням я ховався у скельну нішу. Простору для таких маневрів було мало. Ми успішно спустили транспортник, і тепер настала черга відважного спелеолога.

Є ще один важливий елемент спорядження, окрім згаданих „педалей”, – „вуса”. Їх два, і вони, як правило, є ланкою, що зв’язує спелеолога і шнурок. Так от, готуючись знімати Костика, я ретельно перевірив власну страховку. Потім простягнув вільний „вус” Костикові і попросив його причепити свій, таким чином зв’язуючи його через себе із ТПК. Костик ввічливо відповів, що він не може цього зробити, бо свої вуса спустив разом з транспортником… (пауза, любі мої). Але якимось чином ми владнали це все.

Я мусив зняти дві останні ТПК, а Костик поліз на вихід. Попереду нас чекали ті жахливі десять метрів „шкурника”. Швидко впоравшись, занурився у скелю вслід за Костиком. Зі мною був один транспортник і бухта щойно знятого шнурка… Стривайте, а це що таке загороджує мені і без того вузький хід? Надто вже воно нагадує жовтий транспортник Костика, який забув сповнений емоціями господар. І тут зі мною трапилась істерика – я просто не міг припинити цей регіт. Я пригадав дві Костикові новини, транспортник, який падає за бажанням, акробатичні трюки хлопців… я… я просто не міг зупинитись. Це все було чудово!

Незважаючи на втому, на поверхню вийшов з неконтрольованою широчезною посмішкою. Хтось блимнув у вічі спалахом фотоапарата. Привітали. У завжди веселих очах Юрія Касьяна вперше зустрів тривогу. Час застив для нас там, під землею; на поверхні уже була північ – у це неможливо було повірити. Незважаючи на пізню пору, нашого виходу солідарно очікувала більшість загону. Я відчув себе просто щасливим у цей момент.

Через кілька тижнів Настя розповідала мені про безліч інших пригод, що трапилися з нашими друзями вже після мого від’їзду. Під час її розповідей в мені зароджувалась і зростала якась незрозуміла заздрість, як раптом вона вручила мені підписаний керівником сертифікат про проходження першого рівня спелеопідготовки.